В’язень Неба. Карлос Руис Сафон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ його погляду стало очевидно, що він миттєво перевів мене з категорії клієнтів до категорії набридливих блощиць.

      – Нікого я не бачив. Забирайся геть, доки я не покликав Тонета.

      Я розважив, що цей Тонет навряд чи буде доброзичливо налаштований, тому дістав ті кілька монет, які в мене лишалися, поклав їх перед вахтером і приязно всміхнувся. Гроші вмить щезли в спритних пальцях вахтера (очевидно, досвідченого наперсткаря), наче були комахою, що потрапила на язик хамелеона. Були – та й зникли.

      – Що ти хочеш знати?

      – Той пан, про якого я казав, він живе тут?

      – Винайняв тут кімнату тиждень тому.

      – А як його звати, ви знаєте?

      – Він заплатив на місяць уперед, тож я не розпитував.

      – А звідки він приїхав, що тут робить?

      – У нас не телефон довіри. Ми нічого не питаємо в тих, що приходять сюди потрахатися. А цей навіть не трахається. Далі висновки роби сам.

      Я обміркував почуте.

      – Усе, що мені відомо про цього чоловіка, – це те, що він час від часу ненадовго кудись виходить, а потім повертається. Іноді просить принести йому в кімнату пляшку вина і хліба з медом. Платить добре і мовчить як риба.

      – Ви певні, що не пригадуєте його імені?

      Вахтер похитав головою.

      – Гаразд. Дякую, і вибачте, що потурбував вас.

      Я вже зібрався було йти, коли вахтер промовив:

      – Ромеро.

      – Перепрошую?

      – По-моєму, він назвався Ромеро, або якось так…

      – Ромеро де Торрес?

      – Ага.

      – Фермін Ромеро де Торрес? – не ймучи віри власним вухам, перепитав я.

      – Саме так. До війни начебто був тореро з таким іменем, – мовив вахтер. – Тому-то мені й здалося, що я вже десь його чув…

      6

      Я вертався до книгарні ще більше спантеличений, ніж коли виходив із неї. Вуличний письменник Освальдо помахав мені рукою, коли я минав палац віце-королеви.

      – Пощастило? – запитав він.

      Я промимрив у відповідь щось заперечливе.

      – Спробуйте поговорити з Луїсіто. Може, він пригадає щось корисне.

      Я послухався ради й підійшов до дерев’яного будиночка Луїсіто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцію пер.

      Побачивши мене, він усміхнувся й запропонував сісти.

      – Якого бажаєте листа? Любовного чи ділового?

      – Мене прислав ваш колега Освальдо.

      – Він наш наставник, – виголосив Луїсіто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти років. – Великий митець слова, якого світ не оцінив належним чином, і тому він тут, на вулиці, служить своїм пером темним на письмо людям.

      – Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.

      – Я пригадую його. СКАЧАТЬ