Королівство жахів. Джин Філліпс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ далі.

      Вона схопила Лінкольна й підняла його. Ноги йому важко гойдалися, коли вона притисла його до себе, її права рука схопилася за лівий зап’ясток під його сідницями, і її руки з’єдналися.

      Вони кинулися бігти.

      5:32 пополудні

      Вона побігла вперед, не до повалених страхопудів, звичайно, а навколо басейну, до «Африки». Коли вона бігла, їй спало на думку, що вона могла б повернути назад, у ліс, і що вона може ще повернути й побігти до затінку їхньої піщаної ями або до високих дерев, але вона не захотіла повертатися назад, бо не була певна, що незнайомець – незнайомці? – не бачив і він не стане переслідувати їх, обравши час, бо він має рушницю і квапитися йому немає куди. До того ж існує частина її, яка не хоче повертатися назад, яка думає, що ліпше бігти вперед. Безпечніше.

      Швидше. Швидше. Швидше. Це слово повторювалося в її голові. Її ноги стукотіли по бетону в ритмі з ним.

      Джоан уявила собі, як чоловік із рушницею стежить за ними, робить перші кроки в їхньому напрямку, обминає басейн, усміхається на всю ширину рота. Вона уявила, як він набирає швидкість.

      Вона не втрималася, подивилася через плече й не побачила нікого, але вона не могла подивитися добре, бо не хотіла сповільнювати ходу.

      В’язана спідниця туго обхопила її ноги, коли вона побігла, й вона хотіла підсмикнути її вище, але не мала вільної руки. Може, вона трісне по шву, з надією подумала вона. Вона чула, як дрібна галька скрипить під її підошвами. Вона затиснула ремінець сандалі між пальцями ніг, чуючи, як ляскають підошви – вона боялася, що взуття злетить з її ноги.

      Засвічені на честь Гелловіна ліхтарі стояли над цією стежкою прямо у неї над головою, весело освітлюючи кожен її крок сліпучо-білим світлом – так Лінкольн іноді ненароком спрямовував увімкненого ліхтарика їй у вічі.

      Небо темнішало.

      – Чого ми біжимо? – запитав Лінкольн.

      Усі його сорок фунтів гупали об її стегно, й вона здивувалася, що він був так довго спокійним. Можливо, він тільки тепер помітив, що вони прямують не до паркувального майданчика.

      Її легені горіли, коли вона намагалася набрати в них повітря, щоб сформулювати відповідь.

      – Я скажу тобі, – промовила вона (їй довелося знову вдихнути повітря), – через хвилину.

      Його руки тугіше обняли її шию. Залізниця бігла паралельно до них, відразу за яскравими ліхтарями, і чого б вона не дала б, аби побачити, що їде невеличкий червоний і чорний потяг, який міг би забрати їх, хоч Джоан думала, що вона спроможна бігти швидше, аніж їхатиме потяг. Але вона хотіла б сісти на потяг. Руки їй почали боліти, й вона пригадала, як минулого тижня вони прийшли у парк – Чи качки мають зуби? Вони справді не вкусять мене? Чи качки мають ніжки? Чому я не ходив ніжками, коли був немовлям? А чи мав я ніжки? Того полудня вона справді досягла такого стану, коли вони поверталися додому, що була неспроможна нести його далі й мусила опустити його на траву, хоч він і плакав, коли вона його СКАЧАТЬ