Балада про Броди. Вікторія Мазур

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як… подорож… екскурсію в своє місто сто років тому.

      Коли Мирося змогла сяк-так прийняти думку про «екскурсію», виявилось, що в подорожах у часі теж є правила. Не вирізнятись. Це стосувалось і одягу, і зачісок, і манер. Тут для Миросі все виявилось доволі цікаво – Емілія запропонувала їй свій гардероб. Що й казати – мода початку двадцятого століття у Бродах сильно відрізнялась від смаків Миросиних сучасниць. Сукні до п’ят і такі ж довгі спідниці, під корсет сорочки з тонкого полотна. Прикрашали одяг вишивки, мережки і нашиті стрічки. Емілія могла похвалитись сукнями з Європи – вишуканими, дорогими і теж дуже довгими. Вони трохи нагадали Мирославі фільм «Великий Гетсбі», але епоха джазу і запальних танців настане тільки років через десять, та й те по той бік океану. Такі Мирослава бачила хіба у фільмах та журналах.

      – Щоправда, у Бродах таке нема куди й одягнути, – скривила носик Емілія.

      Наступне правило – нічого не змінювати.

      – Ти в минулому, а отже теоретично тебе ще немає на світі. Ще не народилась. І батьки твої не народились, і їхні теж. Не роби нічого непоправного, бо наслідки в твоєму часі можуть бути катастрофічними.

      – Ясно, як в «Ефекті метелика».

      Емілія тільки здивовано схилила голову набік, а тоді продовжила:

      – Третє правило – нікому не розказувати, що ти з майбутнього, і не розкривати ніяких технологій.

      З цим теж не мало виникнути проблем, то ж Мирося зосередилась на виборі суконь. А тоді спитала те, що муляло її від самого пробудження.

      – Коли я прокинулась, ти сказала, що злякалась нашої схожості, і навіть подумала… про що ти подумала тоді?

      – Та пусте, – відмахнулась Емілія. – подумала, що ти – це я, яка змогла-таки увійти в Брід і оселитись в майбутньому, а тоді я-з-минулого затягла себе-з-майбутнього назад. Теоретично не можна зустрічати саму себе під час подорожей в часі. Це як матерія і антиматерія – взаємознищення, – Емілія сплеснула долонями, а тоді різко розвела їх перед собою, імітуючи вибух.

      – Так може бути? Що я – це ти?

      – Ой, ні. По-перше, я-з-майбутнього себе-з-минулого одразу би впізнала. А по-друге, ти ж пам’ятаєш своє дитинство і Броди у двадцять першому столітті. Я би пам’ятала своє, двадцяте.

      – Ясно. Але ми, безперечно, родичі, – Мирослава саме стояла перед великим дзеркалом у повний зріст в одній зі спалень (у цьому столітті Емілії Крижанівській належала не одна квартирка, а весь будинок з баштою) і прикладала до себе то одну, то іншу сукню.

      – Не обов’язково близькі, – погодилась Емілія. – Певна комбінація генів може випадково повторюватись через кілька поколінь. Судячи з твого одягу, – Емілія критично оглянула піжаму Мирослави і розкошланий хвостик замість зачіски, – двадцять перше століття – просто кошмар.

      Мирослава пригадала уроки з історії двадцятого століття у школі (дві світових війни, репресії, голод, винищення) і видавила бліденьку СКАЧАТЬ