Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ духовних вод. «І ЯКЩО НАШЕ СТАНОВИЩЕ Є НАСТІЛЬКИ БЕЗНАДІЙНИМ, – казав він (завжди починаючи речення з „і“, так ніби те, що він говорив, було продовженням якоїсь його внутрішньої думки), – ТО ХІБА НАМ НЕ ВАРТО ВІДПОВІДНО ПОВОДИТИСЯ? КРИЧАТИ, ЯК КРИЧАТЬ ЛЮДИ В РОЗПАЧІ?» Тому вони голосили так уже понад дві сотні років.

      Вони голосили й тепер, не даючи дитині й хвилини перепочинку, підвішені за пояс до стелі, однією рукою притримуючи шнур, а другою – молитовну книгу, а вершечки їхніх чорних капелюхів обтирали склепіння синагоги. «І ЯКЩО МИ НАМАГАТИМЕМОСЯ БУТИ БЛИЖЧИМИ ДО БОГА, – провадив своє одкровення Преподобний Рабин, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ПОВОДИТИСЯ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ? ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ НАБЛИЖАТИСЯ ДО НЬОГО?» Усе це, звісно, мало глибокий сенс. Діялося це напередодні Йома Кіппура, найсвятішого зі свят, саме тоді під дверима синагоги пролетіла муха й узялася докучати похнюпленим молільникам. Вона літала від обличчя до обличчя, дзижчала, сідаючи на довгі носи, залітаючи у волохаті вуха. «І ЯКЩО ВСЕ ЦЕ ВЕЛИКЕ ВИПРОБУВАННЯ, – прозрівав далі Преподобний Рабин, намагаючись заволодіти увагою своєї пастви, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ВИТРИМАТИ ЙОГО? КАЖУ ВАМ: ПОКЛОНІТЬСЯ ПЕРЕД НАЙБІЛЬШОЮ З КНИГ!»

      Якою ж набридливою була та муха, куди вона тільки не залітала. «І ЯК БОГ НАКАЗАВ АВРААМУ ПІДНЯТИ НА ІСААКА НІЖ, ТО ХІБА Ж ВІН ЗАБОРОНИВ НАМ ЧУХАТИ ЗАДКИ?! А РАЗ ТАК, ТО Ж НУМО, БРАТІЄ, ЩОСИЛИ, ЛІВОЮ РУКОЮ!» Половина вірних вчинила так, як заповів Преподобний Рабин, і відпустила шнур, а не Велику Книгу. Цe були предки вірних правостійної синагоги, які впродовж двох сотень років ходили, навмисно накульгуючи, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про свою реакцію на випробування: що Святе Слово прибуде вовіки. («ПЕРЕПРОШУЮ, РАБИНЕ, А ПРО ЯКЕ САМЕ СЛОВО ЙДЕТЬСЯ?» Після такого запитання Преподобний Рабин огрів послушника скіпетром Тори: «І ЯК МОЖНА НЕ ЗНАТИ!..») Деякі правостійні взагалі відмовлялися ходити, що свідчило про ще драматичніше падіння. Що, звісно, означало, що вони й до синагоги не могли завітати. «МИ МОЛИМОСЯ БЕЗ МОЛИТВИ, – казали вони. – МИ ДОТРИМУЄМОСЯ ЗАКОНУ, ПЕРЕСТУПАЮЧИ ЙОГО».

      Ті, хто впустив молитовну книгу, щоб не впасти, стали прародичами пастви приземленої синагоги – так її називали правостійні. Вони стріпували торочками, нашитими на рукави їхніх балахонів, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про свою реакцію на випробування: що шнури ти завжди носиш із собою й що дух Святого Слова прибуде вовіки. («Перепрошую, хтось усе-таки пояснить мені, що означає вся ця історія зі Святим Словом?» Але й інші вірні лише знизували плечима й відверталися, аби продовжити суперечку про те, як найкращим чином розділити тринадцять книшів серед сорока трьох осіб.) У приземлених змінилися тільки обряди: замість підвішування з’явилися подушки, замість гебрейських молитовних книг – простіші тексти ідишем, а місце рабинів заступила група, яка правила молитвою, а також обговоренням, після яких (зазвичай упродовж яких) прихожани їли, пили та пліткували. Правостійні СКАЧАТЬ