Ідеологія. Дмитро Донцов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію зупинити культурний гніт українського шкільництва «однією силою педагогічних аргументів».[11]

      Один із видних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з «мілітаризмом») писав, що відносини між націями мають нормуватися розумовим принципом енергетичного імперативу, який чисто «науково наказує їм сидіти тихо і не витрачати на марно сили у непродуктивній боротьбі».[12] Як із точки зору енергетичного імперативу, плуг вищий за соху, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше за вічні сварки та бійки, так, із тієї ж самої точки зору, вигідніше мирне співжиття народів, ніж їхня ворожнеча.

      Щоб ця ворожнеча зупинилася, треба лиш «переконати» ворогів в її безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні аргументи. Вірив у них і Драгоманов. Так, найбільшим аргументом проти надання українству державно-правового характеру було в нього те, що ці потяги не можуть витримати критику «освіченого» чоловіка; що їх відкинуто науковою критикою й аналізом. Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж керує розум. Афект у соціальному житті не відіграє жодної ролі і він радить перенести «точку опори соціального та політичного руху в Росії з почуття і віри – на науку і розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналіз, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити й національну проблему.[13]

      Це було якесь політично-національне толстовство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в усій Європі, а потім і на всій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно «просвітяться» і зрозуміють «безглуздість» їхньої ворожнечі.[14] Слідами цього толстовства, популяризованого Драгомановим, пішла і майже вся українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнці хвалили Драгоманова за те, що той не виставляв українську «квестію з формально націоналістичного боку», а лише з педагогічно-практичного,[15] тобто, не з точки зору ірраціональної волі нації до життя, а лише з огляду логічного обґрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печатку в українофільстві між першою та другою революціями, вважала, що боротьба українства за існування була «ідейною боротьбою», боротьбою не двох взаємовиключних воль, а лише боротьбою ідей, за якої завжди є змога переконати супротивника аргументами логіки.[16] Навіть українська революційна публіцистика дотримувалася думки, що національне питання (тобто, міжнаціональна ворожнеча. – Д. Д.) – це щось ненормальне, нерозумне, щось надумане (буржуазією, як у мефодіївців, царями та попами) для того, щоб штучно нацьковувати один народ на інший.[17] За відповідної просвіти сатанинська полуда, накинута на очі народу (пролетаріату), спаде, і позбавлені своєї буржуазії (панів і царів) народи зіллються в братерському союзі, у вічному царстві всесильного розуму.

СКАЧАТЬ