Принц України. Тимур Литовченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ успіхом виконується на кузові «полуторки» з відкинутими бортами в супроводі скрипки, баяна і флейти замість повноцінного оркестру) таки включили у виступ фронтової концертної бригади…

      «Та ви взагалі розумієте хоч би, про що просите?!»

      «Розумію! Прекрасно розумію, що люди вже три роки як мінімум нормального балету не бачили. А я їм хочу…»

      «Товаришко Тимченко!..»

      «Я знаю, балет навіть солдатам на війні і то потрібен. Мистецтво завжди необхідне! Балет – це така краса!.. Краса така, що…»

      «Дурепа ти, товаришко Тимченко! Дурепа цілковита!!!»

      «Так як ви смієте?!»

      «Смію, бо не розумієш ти в ситуації ні біса!!!»

      «Що-о-о?!»

      «Так ото ж саме».

      А далі з використанням то напівнатяків, то грубих слів, що межують з матюками, концертне начальство пояснює, які помисли можуть виникнути в головах великої маси і без того по життю грубих, а тут ще й додатково зачерствілих від війни мужиків під час її виступу. Коли в повітрі перед самим носом крутиться струнке дівоче тіло, затягнуте в легеньку балетну пачку, а ще й стрункі м’язисті ніжки в одних лише пуантах. А за три роки війни ці брутальні мужики до м’яких поступливих бабських тіл ох як зголодніли…

      «І хоч би танці у тебе пристойні були! Народні там якісь чи я вже не знаю що. А тут – на тобі: дівка з голими ногами в сукеньці, майже з фіранки зшитій!.. Тьху ти, дідько, провалися!!! Ні-ні, не тямиш ти нічого, товаришко Тимченко! Не тямиш».

      «Але ж є жінки в концертних бригадах?»

      «Є, звісно. Та то співачки якісь, наприклад, а у тебе танцюльки ці твої звабливі… Тьху, ганьба!!!»

      «У мене ніякі не танцюльки, у мене балет. То є високе мистецтво».

      «Саме так!!! Голими, догори задраними стегнами у солдатні перед носом дригати – це ж треба додуматися до такої безсоромності!..»

      «Але ж я балерина, я не можу співати!.. Та й не вмію просто».

      «А хто ж тобі винен, що не вмієш?! Співай давай. Або там фокуси показуй, отакої!»

      «У мене ж талант до танців, а не до співу і не до фокусів…»

      «Ну, знаєш!.. Я з тобою, лебідонько ти червона-пречервона, нічого не можу вдіяти: або танці якісь інші підготуй, або не лізь на фронт з голими стегнами в сукні з фіранки».

      От як концертне начальство ставило питання, розумієте, товариші бійці?! А ви «на біс» її викликаєте. Добре хоч один балетний номер в концертну програму вставити, нехай і зі скрипом, але таки дозволили… Тож вдіяти не можна нічого: слухайте Хомича з Єремеїчем – і годі з вас на сьогодні вражень! А балерина нехай відпочине.

      Олександра накинула на плечі плащ-намет, подарований їй ще торік, під час першої концертної поїздки на лінію фронту, щільніше закуталася в нього, опустилася на землю позаду «полуторки» в тому місці, де трава була найгустішою, найбільш м’якою і шовковистою. Знесилено склепила повіки, які від втоми навіть трохи свербіли. Деякий час намагалася прислухатися до відчайдушно молодецьких жартиків майстрів скетчу, проте незабаром повернулася в думках до свого виступу.

      Як СКАЧАТЬ