Інтернат. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дітей назад до класів, ті відразу ж кидаються до вікон, дивляться, що там діється. Паша зазирає назад до своїх, так, кричить, усім тихо, зараз буду, але його ніхто не слухає, повз Пашу пробігає директорка, важко розгойдуючи своє хворе тіло. Паша біжить за нею, вони виходять на шкільний ґанок, зупиняються. Коло школи стоїть джип із військовими, замість номера – бойове гасло, білим по чорному, Паша на гаслах особливо не знається, тому хто такі – не надто розуміє. Може, добровольці, може, гвардія. Прапор над джипом такий само, як і на їхній школі. Себто влада не змінилась.

      Військові заклопотано бігають, хтось віддзвонюється, старший підходить до директорки, твердо бере її під лікоть, відводить убік, щось холодно говорить. Паша ловить уривки речень, військовий не так просить дозволу, як ставить умови. Ні, говорить військовий, не можна, не в інше місце, саме тут, саме до вас, ми вас захищаємо, врешті-решт, телефонуйте куди хочете, хоч у Київ. Директорка осідає у свій чорний офіційний костюм, сіріє обличчям і від цього відразу стає старішою. Хоче заперечити, але не наважується. Озирається до Паші, ніби просить у нього підтримки, але військовий, проходячи повз Пашу, плескає його по плечі, і від цього плескання з Пашиного вчительського піджака сиплеться кришена шкільна крейда.

      Потім до школи під’їжджає стара коричнева «таблетка», кольору розмоклого господарського мила, і з неї починають виносити поранених. Беруть їх на плечі, мов мішки з крамом, нош, схоже, немає, важко підіймаються сходами, проходять до порожнього лункого коридору. Повертають праворуч, обліпленими глиною берцями відчиняють двері першого ж кабінету. Себто кабінету української мови. Себто Пашиного кабінету. Кабінету, де Паша вчить дітей. Кладуть поранених просто на підлогу, між парт. Паша забігає слідом, відразу ж відпускає дітей, ті злякано переступають через свіжу кров, товчуться в коридорі, Паша теж виходить у коридор і криком розганяє клас: додому, кричить, давайте додому, нічого тут стояти. Кричить російською, як і завжди в коридорі, поза класом. Після цього боязко прочиняє двері. У класі пахне брудом і кров’ю, снігом і землею. Бійці заносять у клас ковдри, якісь теплі речі, розсовують парти, розтягують поранених у різні кути.

      До класу заходить ще один боєць, тягне на плечі кулемет, не виймає з рота цигарки. Чорне волосся, темні й від цього недовірливі очі, пил в’ївся в зморшки на обличчі, Паша таке бачив лише в шахтарів, що підіймалися нагору. Сухо оглядає поранених, помічає Пашу, киває, вітається, говорить із кавказьким акцентом. Плутає мови, але намагається говорити привітно, ніби йому сильно залежить, повірить йому Паша чи ні. Деякі слова відразу ж перекладає з російської на українську, старається, мов на іспиті. Ладно, каже, учителю, не бійся, не віддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далі вчити дітей.

      – А це хто? – киває кулеметник на портрети.

      – Поети, – відповідає Паша невпевнено.

      – Хороші? – сумнівається кулеметник.

      – Мертві, СКАЧАТЬ