Спокута. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ обов’язок». Незабаром після цього вона отримала першого листа від сина й дізналася, що свій громадянський обов’язок він виконує в далекому й невідомому Афганістані. А ще через півтора роки тьоті Валі принесли з райвійськкомату звістку про те, що її син Волох Роман Павлович зник безвісти. Материнське серце не витримало такого горя, жінка впала, як підкошена, та померла. А ще через рік, саме тоді, коли Катря поїхала на сесію, приїхав Роман. Він продав майже за безцінь батьківську хатину, що вже почала перекошуватися на один бік, сумуючи за господарями. Її купило молоде подружжя, що не змогло зжитися з батьками. Молоді люди сяк-так підремонтували хату, довели до ладу огорожу, вирубали старі, напівзасохлі дерева, викорчували бур’яни, що густо обліпили город і подвір’я, та й переїхали жити. А Роман, продавши хатину, швидко кудись виїхав, нікому нічого не пояснивши. Із собою він забрав лише фотоальбоми та якісь батькові книжки по дереву. Казали люди, що бачили, як хлопець перед від’їздом зайшов на кладовище, де були поховані поруч його батько та мати. Він довго сидів у задумі поміж двома рідними могилами, потім поцілував хрести та швидко пішов на автобусну зупинку.

      Катерина дуже шкодувала, що не змогла зустрітися з давнім другом, розпитати про його життя й просто побалакати. Деякий час вона ще сподівалася, що Роман надішле хоча б вітальну листівку до якогось свята. Але його сліди розтопилися, зникли десь у незнайомому житті, залишивши в її пам’яті спогад про палке освідчення в коханні того темного та дощового осіннього вечора.

11

      Діда Ореста вдалося таки умовити самому з’їздити в гості на малу батьківщину та відвідати родичів і сестру Марічку.

      – Без Варі не поїду! – упирався він.

      – Зараз з’їздиш без мене, а через рік я оклигаю й зможу з тобою поїхати, – умовляла його бабуся.

      – Поїду лише з тобою, – стояв дід на своєму.

      Умовляла його вся родина не один день. Згодився поїхати лише тоді, коли накупили подарунків для родичів та Марічки й зібрали йому в дорогу валізу. За три тижні дід Орест повернувся від гостей весь сяючий, задоволений та помолоділий.

      – Це мені гори сил надали, – хвалився він. – Там така краса, як у раю! А повітря чисте, хоч ножем ріж.

      За вечерею, коли всі зібралися за круглим столом, почав дід розповідати про поїздку.

      – Рай і тільки! – захоплено говорив він із блиском в очах. – Знаєте, як там трави пахнуть гарячим роменом? А восени Сян, розповідала Марічка, був цього року сердитим та каламутним. Річка, яка завжди здавалася тихою і смиренною, як сказилася… Ішла вода так стрімко, що зривала береги, зносила побудовані греблі й навіть виривала з корінням віковічні дерева. Ось так, мої любі.

      – Діду, розкажи про Марічку, – попрохала Катря, коли його емоції потроху вгамувалися. – Як вона живе сама в горах?

      – А так і живе. У неї світла в хатині немає, не кажучи вже про телевізор.

      – У СКАЧАТЬ