Ребекка. Дафна дю Мор’є

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ледь не зійшов з глузду. Він зізнався в цьому, доки ти не зайшла. Просто йому більше нестерпно жити там самому…

      7

      Ми приїхали в Мендерлей на початку травня, прибувши туди, як сказав Максим, із першими ластівками та дзвониками. Це мав бути найкращий час, перед повним літнім розквітом: азалії в долині щедро пахнутимуть, а криваво-червоні рододендрони ряснітимуть цвітом. Пам’ятаю, ми виїхали на автомобілі з Лондона вранці під страшною зливою та прибули в Мендерлей приблизно о п’ятій вечора, якраз устигнувши на чаювання. Я й зараз бачу себе, як зазвичай, невідповідно одягнену, хоча вже й сім тижнів заміжню, в рудувато-коричневій трикотажній сукні, з невеличкою горжеткою з хутра кам’яної куниці довкола шиї і, на довершення, в завеликому на мене безформному макінтоші, що звисав аж до щиколоток. Мабуть, то була данина погоді, до того ж його довжина додавала мені кілька дюймів зросту. В руках я стискала пару рукавичок із крагами та великий шкіряний саквояж.

      – Це все лондонський дощ, – сказав Максим, коли ми виїхали, – зачекай, щойно ми дістанемося Мендерлея, для тебе засяє сонце. – І він мав рацію, адже хмари залишили нас в Ексетері, вони відступили, відкривши величне блакитне небо над нашими головами й білу дорогу попереду.

      Побачивши сонце, я зраділа, оскільки забобонно вважала дощ лихим знаком і свинцеве лондонське небо відбило в мене бажання розмовляти.

      – Тобі вже краще? – поцікавився Максим, і я усміхнулась, беручи його руку, думаючи, яким простим це видається йому – повернутися до себе додому, зайти до зали, взяти листи, подзвонити у дзвіночок, щоб принесли чай, – і мені стало цікаво, чи вгадав він, що я нервувала, і чи його запитання «Тобі вже краще?» означало те, що він мене розумів.

      – Не переймайся, ми скоро будемо на місці. Гадаю, тобі кортить випити чаю, – сказав він і відпустив мою руку, бо ми дісталися повороту й змушені були сповільнити рух.

      Тоді я зрозуміла, що він хибно потрактував моє мовчання, сприйнявши його за втому, йому й на думку не спадало, що насправді я боялася приїзду в Мендерлей так само, як прагла цього в теорії. Тепер, коли ця мить настала, я хотіла відкласти її на потім. Мені запраглося зупинитися в якомусь придорожньому трактирі й лишитися там, у кафе, біля безликого каміна. Я хотіла бути мандрівницею в дорозі, закоханою нареченою поруч зі своїм чоловіком. А не собою, яка вперше приїздить до Мендерлея, дружиною Максима де Вінтера. Ми проминули кілька дружніх на вигляд селищ, де з вікон хатин віяло добротою. Жінка з дитиною на руках усміхнулася мені з порога, а її чоловік, брязкаючи відром, рушив через дорогу до колодязя.

      Я хотіла, щоб ми були одними з них, можливо, їхніми сусідами, і щоб Максим міг вечорами спиратися на браму котеджу, курячи люльку, пишаючись власноруч вирощеною височезною рожею, доки я поратимусь на кришталево чистій кухні, ставлячи на стіл вечерю. На кухонній шафі гучно цокав би будильник, стояли б вишикувані в ряд блискучі тарілки, і після СКАЧАТЬ