Життя і мета собаки. Брюс Кемерон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ шаленої енергії, я промчав повз нього й забіг до будинку, перестрибуючи через меблі. Я помітив Димка, погнався за ним угору сходами й загавкав, коли він заліз під ліжко Мами й Тата.

      – Бейлі! – суворо гукнула мені Мама.

      – Поганий собака, Бейлі, – сердито сказав хлопчик.

      Я був просто приголомшений таким несправедливим обвинуваченням. Поганий? Мене випадково зачинили в гаражі, а я охоче пробачаю це їм. Чому ж вони сварять мене та показують пальцем?

      За хвилину я вже знову був у гаражі й допомагав хлопчикові збирати все, чим я погрався, і більшу частину того, що було в перекинутому контейнері. Прийшла Мама, перебрала одяг, забрала його в дім, а мене так ніхто й не похвалив за те, що я знайшов усе це!

      – Собачі Двері, – суворо сказав хлопчик, але нічим мене не пригостив. Я вже почав думати, що то теж якась лайка, на зразок «поганий собака», і це, як мінімум, було дуже прикро.

      Вочевидь, усім сьогодні було непросто, і я, звичайно, дуже хотів, щоб лихо якнайшвидше забулося, але, коли прийшов Тато й дізнався про ситуацію в гаражі від Мами та хлопчика, він розкричався. Тоді я зрозумів, що він на мене сердиться. Я тихо втік до вітальні, не звертаючи увагу на хитру пику Димка.

      Тато й Ітан кудись пішли зразу після вечері. Мама сіла за стіл і почала дивитися в якісь папірці, не зводячи з них очей навіть тоді, коли я поклав їй на коліна чудовий обслинений м’ячик.

      – Фе, Бейлі, – сказала вона.

      Коли додому повернулися Ітан і Тато, хлопчик покликав мене в гараж і показав мені велику дерев’яну коробку. Він заліз у неї, і я до нього долучився, хоча там було парко й тісно удвох.

      – Будка, Бейлі. Це твоя будка.

      Я не розумів, як ця коробка зі мною пов’язана, але погратися в «будку» був не проти, якщо при цьому мені дадуть смачненького. «Будка» – це залізти в дерев’яну коробку й з’їсти собаче печиво. Ми робили штуки з будкою і з собачими дверима, поки Тато ходив по гаражу, розставляв різні речі на верхні полиці й прив’язував мотузку до великого металевого контейнера. Я неймовірно зрадів, що «Собачі Двері» тепер знову пов’язувалися зі смачним!

      Коли хлопчик втомився від цих штук, ми зайшли в дім і почали борюкатися на підлозі.

      – Час спати, – сказала Мама.

      – Ну, будь ласка, матусю! Можна, я ще пограюся?

      – Нам обом завтра до школи, Ітане. Час казати Бейлі добраніч.

      Оскільки подібні розмови в домі відбувалися постійно, то я рідко звертав на них увагу, але цього разу підвів голову, почувши своє ім’я та помітивши зміну настрою хлопчика. Від нього повіяло смутком і жалем: коли він підвівся, то опустив плечі.

      – Ну що ж, Бейлі. Час спати.

      Я знав, що значить «спати», але ми, вочевидь, цього разу пішли туди іншим шляхом. Хлопчик привів мене до гаража й розважив мене ще однією грою в «Будку». Все було добре, але я був глибоко і прикро вражений, коли за хвилину хлопчик знову зачинив мене самого-самісінького в гаражі.

СКАЧАТЬ