Гаряче молоко. Дебора Леві

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і я накульгую разом з матір’ю, щоб ступати з нею в крок. Мої ноги – її ноги. Отак ми за компанію крокуємо вперед. Як дорослі ходять з дітьми, які щойно перестали повзати, і як дорослі діти ходять з батьками, коли тим потрібно підставити руку для опори. Уранці цього ж дня мати на своїх двох ходила в місцевий супермаркет «Спар», щоб придбати кілька шпильок для волосся. Навіть не взяла з собою палицю, щоб спертися. Я більше не хотіла про це розмірковувати.

      Жінка з приймальні провела мене до медсестри, яка чекала з візком. Для мене було полегшенням передати Роуз комусь іншому, йти позаду медсестри, поки вона котила візок уперед, дивуючись, як вона гойдає стегнами, йдучи, з довгим блискучим волоссям, зав’язаним білою атласною стрічкою. Це геть інший стиль ходи, позбавлений болю, прив’язаності до родича, компромісу. Звук підборів її сірих замшевих черевиків, коли вона йшла мармуровими коридорами, нагадував тріск яєчної шкаралупи. Зупиняючись біля дверей із написом «Містер Ґомес», виведеним золотавим на полірованій дерев’яній дощечці, вона постукала й зачекала.

      Нігті в неї були пофарбовані блискучим темно-червоним.

      Ми подолали довгу дорогу з дому. Діставшись нарешті в ці звивисті коридори, по стінах яких простягаються жовто-бурштинові прожилки, ми почувалися, немов після якогось паломництва, ніби отримавши останній шанс. Роками чимраз більше й більше британських медичних спеціалістів шукали навпомацки в темряві діагноз, спантеличені, розгублені, принижені, скорені. Це мала бути наша остання подорож і, мабуть, мати теж це розуміла. Чоловічий голос щось прокричав іспанською. Медсестра штовхнула вперед важкі двері, показуючи мені, щоб завозила Роуз у кабінет, ніби промовляючи: «Вона твоя».

      Лікар Ґомес. Ортопед-консультант, якого я старанно шукала місяць за місяцем. На вигляд йому трохи більше шістдесяти, волосся майже повністю посріблене, з прикметною ясно-білою смугою, що простягалася через увесь лівий бік голови. На ньому був костюм у тоненьку смужку, руки мав засмаглі, очі сині й сторожкі.

      – Дякую, сестричко Сонечко, – мовив він до медсестри, так ніби для видатного лікаря, фахівця з м’язово-скелетних хвороб, називати працівників лікарні залежно від погоди було цілком звичною річчю. Вона досі тримала двері настіж розчиненими, немов її думки линули вдалину, аби блукати у Сьєрра-Неваді.

      Він, підвищивши голос, повторив іспанською:

      – Gracias, Enfermera Luz del Sol.

      Цього разу вона зачинила двері. Я розчула, як її підбори, скриплячи, стукали по підлозі, спочатку рівним кроком, а потім раптом пришвидшеним. Вона побігла. Луна від її підборів дзвеніла в моїх вухах ще довго потому, як вона вийшла з кабінету.

      Лікар Ґомес говорив англійською з американським акцентом.

      – Прошу, чим можу вам допомогти?

      Роуз мала спантеличений вигляд.

      – Та, власне, я у вас хотіла про це запитати.

      Коли лікар Ґомес усміхнувся, його рівнесенькі зуби геть усі СКАЧАТЬ