Криничар. Мирослав Дочинець
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Криничар - Мирослав Дочинець страница 9

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      «Не знаю. Моє серце скулюється зо страху, коли сідаю за чистий папір».

      «Нічого, то від його незайманості. Пиши так, наче розмовляєш із найближчою людиною».

      Ота настанова залягла мені глибоко в голові. Так я й пишу. Серце моє набігалося за життя і тепер за цим заняттям поволі випростується, м’якне.

      Дорогий читальнику, наберися неспішності, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбає колодязь у кремінному перелозі. І матимеш відплату. Зчитуючи попасом мої душевні повіряння, мої життьові зарубки, дійдеш і до головного. Я відкрию тобі секрет – як здобути те, чого домагаються всі – багатство. Я відкрию тобі принаду двох головних свобод – свободи від страху і свободи від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми – до грошей.

      І ось тобі мої перші двойко секретів:

      Щастя не спускається в коші з неба.

      У випадковому багатстві щастя немає.

* * *

      Батьку мій небесний, не прошу в тебе дарунка ціннішого – лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвіркуни, де липи скапують медом, де горлиці п’ють з моїх долоньок, де можна наїстися солодом косиць, де літня днина тягнеться як рік, де тернини пробивають п’яти аж до серця, а твердолобі хрущі гупають у твої груденята так, що завмирає дух… Там і досі моє серце. Світку короткий дітвачий, звідки в тебе стільки світлості й ніжності, аби наповнити ними порожність цілого віку?!

      …Ціркус пішов з нашого города назавжди, залишивши йому мене як данину. І то, либонь, був останній трюк скоморохів, бо звістки про них сюди більше не долинали. Зате на бабу Влену (вона ще тоді бабою не була) впала біда чорна. Сама приблудна, що ледве зліпила глинянку на задвірках робітень, а тут ще семимісячний сирітський доважок, чужий рот. Та ще яка чудь: вуха гострі й лапаті, волосся шерститься, а ноги, як корчулі, загнуті до чола. Аби їх вирівняти, треба прив’язувати. Двірна челядь позирає – хреститься: «Зміїний зносок. Ліпше б уже на світ не начадався». Інші підшіптували: «Не будь дурна, Влено, не зав’язуй собі ним світ. З гріхом прийшло – з гріхом хай іде».

      А я жив. Божим духом жив, бо що могла дати мені нещасна вдовиця, котра не кожного дня мала й собі щось заколотити в горнятку. Бігала на ринок, просилася витирати молочні столи. А з тим, що набиралося в полотнинку, бігла домів і скапувала мені в ротеня. Коли не було що цяпати, заварювала лободу й торішнє квасолиння з чужих городів, вмочувала палець і давала мені ссати. Бувало, за возом ішла не одну годину – може, щось упаде з нього. Або знайде під корчмою відрубану голову куриці чи рибини. Доки ранні пси не винюхали.

      Про псів – окрема бесіда. Повінь тої весни зайшла велика. Раз у сім-десять років потопи мордували Мукачево. Простолюд і вояцтво зігнали мостити греблю, одні носили в’язанки паліччя, інші тягали тайстри з піском. Наскочила вода і в кліп ока злизала їх загати, відрізала Росвигово від камінного города, а з ним і робутніх людей. П’ять днів ті перечікували водопілля в ліщинниках, доки наладять пором. СКАЧАТЬ