Криничар. Мирослав Дочинець

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      «Поможете покласти новий міст».

      «Добре, пане, ми зробимо це для тебе».

      «Не для мене – для себе і для своїх дітей, онуків. Залишите їм міст, як лишають по собі тестамент».

      Йошко цірив дрібні, як дикий часник, зуби:

      «Красно говориш, пане. Добре, коли є що залишати».

      «Залишати завжди є що. Хіба тобі не лишають увесь світ ті, що відходять? Тож і ти його залишай, але хоч на мізерію ліпшим, бодай на гірчичну зернину багатшим».

      Йошко, всміхаючись потайній гадці, писав писком постола по піску. А відтак видихнув з повного серця:

      «За що я честую тебе – за те, що грошва тобі не заполудила очей і не заглушила серця. За це тобі й Господь помагає, ласкавий пане».

      «Е-е, ти знаєш, Йошку, який я пан. Хіба що пан своїм рукам і голові».

      «Воно так, бджола знає, з яких косиць мед збирати… Тож чекаємо твого розказу до роботи. Дай вже нам свій борг скинути з горба».

      «Почекай, Йошку, я ще не вибрав місце. Не можу вибрати і край».

      «Не гризися, господине, сліпому бузькові гніздо в’є Бог».

      Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня місив ногами береги і не міг вибрати місця. Дослухався ріки, а вона легковажно шуміла, пересміюючи людський говір: «Криничан буде бити міст. Мі-і-іст, мі-і-і-іст, мі-і-і-і-іст…»

      Криничан – моє прилюдне ймення. Це від задавненого мого ремесла. Чужі люди так мене й прописали в паперах.

      Ні, я не спішив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоєї верші. Я чекав знака. Тут знак мав бути осібний. Бо кожній намітці – своя мітка. Дорогу мостять за протоптами звірів. Травиця підказує, де копати колодязь. Птиці й комашня покажуть знатнику грибні і ягідні місця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читає кору дерев, аби вийти на дичину.

      З мостами по-іншому. Тут я виглядав незвичні прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була підказка від самої матері. Паркої днини ми з Рябим зійшли з греблі і розгарячений пес забіг у мілководдя. Я теж роззувся, почепив наплічник на корчомаху. Це потривожило змію, що зачаїлася там. А коло неї менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на піщаній обмілині і поповзли в бік мого пса. Рябий наїжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пішов назирці. Змії обачно обійшли пса і сповзли до води. Тоді я узрів ніколи досі не бачене. Стара взяла гаденя в писок і пустилася вплав. Лише голівка з жовтими вухами похитувалася на плесі і поблискували бурштинові намистини вічок.

      Мамко солодка, змія пливла неначе в жолобі, що протинав течію. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, ніби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навіть пса не побоялася, добираючись до місця лагідної переправи! І показала його мені. Це був очікуваний знак.

      Про яву на Латориці я розповів Олені. Стара, трясучи зіжмаканим волом, виповіла:

      «То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоїти її стражденну СКАЧАТЬ