Замкнене коло. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не пам’ятала.

      Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікном – невеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві дерев’яні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.

      – Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.

      – Але ж я хочу пити!

      – Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.

      – Я не хочу пити з чужої чашки.

      – То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.

      – Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.

      – То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.

      Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.

      – Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.

      – Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.

      Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?

      Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.

      Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.

      – Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.

      – Дякую, добре.

      – Ти вечеряла?

      – Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.

      Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.

      – Йди на роботу, бо спізнишся.

      – У мене ще є час.

      – Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.

      – То СКАЧАТЬ