Книга змін. Андрей Цаплиенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ А редактор продовжив:

      – Це підводка. Ведучий у студії створює відчуття того, що глядачеві обов’язково треба подивитися саме твій сюжет. Ідемо далі. Пиво вже в бокалі. Бачиш піну?

      – Бачу.

      – Бачиш, яка вона пухнаста, об’ємна, схожа на пінку для гоління?

      – Бачу. Чого ви мене мучите цим пивом?

      – Зачекай, старий, зараз ти зрозумієш. Що ти зазвичай робиш – п’єш пиво з пінкою чи без?

      – Без пінки.

      – Чекаєш, коли вона осяде, мабуть?

      – Чекаю, звичайно. А що, треба дмухати на неї?

      І тут головний починає кричати, та так, що стіни тремтять:

      – То якого хріна ти починаєш свій сюжет із тоскного лайна?! Це все одно, що стати навпроти глядача, показати йому пиво і подути так, щоб пінка полетіла йому в пику!!! Чи бухатиме після цього з тобою глядач? Ні, не бухатиме! Іди й думай, як знімати!

      Головний не був алкоголіком. Та оскільки алкоголізм – це професійна хвороба журналістів, він знав, як знайти шлях до розуму й серця кожного зі своїх підлеглих через їхні слабкості. У цьому й полягає велике і жахливе мистецтво маніпуляції.

      Мене він ловив на бажанні експериментувати. «Розумієш, ніхто цього не робив. Сумніваюся, що вийде», – стурбовано хитав він головою. А я казав: «Вийде». І намагався робити так, щоб усе в нас виходило. А вистачить тобі снаги взяти камеру і в прямому ефірі пройтися Майданом і вздовж Хрещатика?

      Це тільки на перший погляд здається справою простою. Ну що тут складного? Іди собі й розповідай, що бачиш. Щоправда, слова мають дуже спритно зіскакувати з язика і точно вціляти в серце глядача. І права на помилку ти не маєш, бо дублів не буде. Це ж прямий ефір. Крім цього, треба встигнути поставити цікаві запитання найяскравішим революціонерам і при цьому моментально обирати тих, хто не зволікатиме з відповіддю, а на найближчі кілька хвилин стане цікавим співрозмовником. До того ж, маєш увесь час рухатися: швидко пересуватися від пам’ятника Леніну навпроти Бессарабського ринку до центру майдану Незалежності. Це скидалося не на журналістику, а на спорт. Розмовно-бігове атлетичне триборство на нерівній місцевості. Ну як я за це міг не взятися?

      Старт запланували біля пам’ятника Леніну. Але коли ми під’їжджали до Бессарабки, я помітив натовп, що рухався якраз у напрямку до пам’ятника.

      – Валять! Валять! – кричали люди.

      Я спершу сторопів.

      – Кого валять? – питаю.

      – Ілліча валять! – і усмішка, змішана з білою парою, неслася вперед, кудись туди, де непорушне ставало крихким і тимчасовим.

      Кам’яний вождь вважався дуже вартісним витвором мистецтва. Казали, що пам’ятник внесено до якогось списку особливо цінних об’єктів культурної спадщини. Не здивуюся, якщо на цьому наполягли вітчизняні комуністи, чий авторитет тримався лише завдяки символам. Сам пам’ятник мав доволі стандартний і нудний вигляд.

      А тут – такі агресивні веселощі.

      Невже він СКАЧАТЬ