Суча дочка. Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

      Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила, як донька збирає речі.

      – Куди це ти? – запитала тривожно.

      – Поїду, мамо. – Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах – відчай пораненого птаха.

      – Куди? – Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.

      – Не знаю, мамо, – голос доньки зривався на плач, – десь знайду місце, ніж отут, – схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.

      – А ти ж як думала? – у Наталки самої навернулися сльози. – Було тоді шануватися. Було тоді… – І теж схлипнула. – Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?

      – От я й поїду…

      – Їдь. – Наталка висмикнула з її рук пелюшку. – А онука я не дам.

      Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.

      – Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану – так, мій маленький? – повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. – Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший – він любить Іванчика. А мама – кака. Нехай їде, – вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. – Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.

      Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.

      – Таке, – розсердилася Наталка, – поклав лапище на животик – задавиш.

      Микола забрав руку.

      – А як упаде? – спитав винувато.

      – Не впаде, як не зіпхнеш, – озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.

      Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла осягнути, що відбувається з нею. Дивилася, ніби збоку, на себе й на людей і намагалася зрозуміти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя підказувало протилежні відповіді. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тільки тому, що так потрібно робити. А коли по кілька ночей маля не давало заснути, докоряла собі, що забрала, і ненавиділа Любу. Інколи відкривала паспорт, дивилася на запис «діти». Син. Посміхалася гірко й подовгу стояла біля вікна, у яке було видно Любину хату. Спочатку жевріла надія, що та одумається, повернеться й тоді для неї закінчиться ця добровільно взята на себе ганьба. Але по весні перестала надіятися, коли тітка Дуня зайшла до хати усміхнена, у руці тримаючи листа.

      – Я тобі привіт несу. Ось, – підняла конверт над головою, – Люба прислала.

      В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.

      – Де вона? – запитала тихо.

      – На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, – переможно тицьнула СКАЧАТЬ