Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ аби жити, авжеж. Кельпі, моя кобила, хрупає овес, а поля я тут не бачу. Ми їмо курятину й крупи. І хліб. Справжній хліб, не коржі. Хліба ти б від трапера не отримав. А тому десь поблизу є село.

      – Безпомилковий висновок, – підтвердив він спокійно. – І справді, я отримую провіант із найближчого села. Із найближчого, але все ж не близького, бо лежить воно на краю трясовиння. Болото прилягає до річки. Обмінюю шкіри на живність, яку привозять мені човном. Хліб, каші, борошно, сіль, сир, інколи кролика чи курку. Інколи – новини.

      Не дочекався запитання, тож продовжив.

      – Ватага кінних, що за кимось гналася, двічі була у селі. За першим разом застерігали, аби нікого не переховували, лякали хлопів вогнем і мечем, якщо схоплять тебе в поселенні. За другим разом обіцяли нагороду. За те, якщо знайдуть труп. Твої переслідувачі переконані, що ти лежиш мертвою в лісах, у якомусь яру чи ямі.

      – І вони не спочинуть, – пробурмотіла вона, – допоки не знайдуть трупа. Знаю це надто добре. Мусять мати доказ, що я мертва. Без того доказу вони не відступляться. Будуть усюди лізти. Аж врешті-решт прийдуть і сюди…

      – Їм те аж занадто важливо, – зауважив він. – Я б сказав, важливо надзвичайно…

      Вона стиснула вуста.

      – Не лякайся. Я поїду раніше, ніж вони мене знайдуть. Не підставлю тебе… Не бійся.

      – Звідки припущення, що я боюся? – стенув він плечима. – Що є причиною, аби я боявся? Сюди ніхто не доїжджає, тут тебе ніхто не відслідкує. Утім, якщо ти висунеш носа з очерета, то потрапиш своїм переслідувачам просто в руки.

      – Іншими словами, – вона гордовито підвела голову, – я мушу тут залишитися? Це ти хотів сказати?

      – Ти не в’язень. Можеш поїхати коли заманеться. Точніше: коли зумієш. Але можеш і залишитися тут у мене й перечекати. Тим, хто тебе жене, колись воно набридне. Завжди набридає, раніше чи пізніше. Завжди. Можеш мені повірити. Я на тому розуміюся.

      Її зелені очі блиснули, коли вона на нього глянула.

      – Зрештою, – сказав він швидко, стенувши плечима й відводячи від неї погляд, – вчиниш, як забажаєш. Повторюю, я тебе тут не прив’язую.

      – Сьогодні я точно не поїду, – пирхнула вона. – Заслаба я… Та й сонце зараз зайде… А я стежок не знаю. Тож ходімо до хати. Щось я змерзла.

* * *

      – Ти сказав, що я лежала у тебе шість діб. Це правда?

      – Навіщо б мені брехати?

      – Не злися. Я намагаюся підрахувати дні… Я втекла… Поранили мене… у день Зрівняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи, то в останній день Ламмаса.

      – Це неможливо.

      – Навіщо б мені брехати? – крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.

      Висогота дивився на неї спокійно.

      – Не знаю навіщо, – сказав прохолодно. – Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, СКАЧАТЬ