Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

Чтение книги онлайн.

      – Не кожен, – заперечив він, уважно до неї придивляючись. – Не Бонгарт, той, чиє ім’я ти викрикувала у гарячці, той, від якого ти зараз маєш намір тікати. Ваша сутичка, як розумію, зашкодила, скоріше, тобі, ніж йому. То він… поранив тобі обличчя?

      – Ні. – Вона стиснула губи, аби стримати щось, що було чи стогоном, чи прокляттям. – Обличчя мені поранив Пугач. Стефан Скеллен. А Бонгарт… Бонгарт поранив мене значно сильніше. Глибше. Чи я про те говорила у гарячці?

      – Заспокойся. Ти заслабла, ти повинна уникати сильних почуттів.

      – Я звуся Цірі.

      – Я зроблю тобі примочку з арніки, Цірі.

      – Стривай… хвилинку. Дай мені якесь дзеркало.

      – Я казав тобі…

      – Прошу!

      Він послухався, дійшовши висновку, що так треба, що зволікати довше немає сенсу. Приніс їй і каганець. Аби могла краще роздивитися, що зроблено з її обличчям.

      – Ну, так, – сказала вона зміненим, ламким голосом. – Ну, так. Саме так, як я і думала. Майже так, як я і думала.

      Він вийшов, опустивши за собою імпровізовану, з ковдр, завісу. Вона намагалася хлипати тихо, так, аби він не чув. Дуже намагалася.

      Назавтра Висогота зняв половину швів. Цірі обмацала щоку, посичала, наче змія, нарікаючи на сильний біль у вусі й шиї біля щелепи. Утім, встала, одягнулася і вийшла на подвір’я. Висогота не протестував. Супроводжував її. Ані допомагати, ані підтримувати не мусив. Дівчина була здоровою і куди сильнішою, ніж можна було подумати.

      Заточилася тільки назовні, притрималася за двері й одвірок.

      – Але ж… – вона раптом захлинулася на вдиху. – Але ж і холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кілька тижнів?

      – Рівно шість днів. Нині п’ятий день жовтня. Але обіцяє він бути дуже холодним жовтнем.

      – П’яте жовтня? – Вона зморщилася, засичала від болю. – То як це? Два тижні…

      – Що? Які два тижні?

      – Не важливо. – Вона стенула плечима. – Може, це я щось переплутала… А може, й не переплутала. Скажи, що тут так страшенно смердить?

      – Шкіри. Я ловлю ондатр, бобрів, нутрій і видр, вичиняю шкіри. Навіть пустельники мусять із чогось жити.

      – Де мій кінь?

      – У стодолі.

      Чорна кобила привітала їх голосним іржанням, а коза Висоготи завторила меканням, у якому чулося велике незадоволення від необхідності ділити житло з іншим мешканцем. Цірі обійняла коня за шию, поплескала, погладила по загривку. Кобила форкнула і погреблася копитом у соломі.

      – Де моє сідло? Чапрак? Упряж?

      – Тут.

      Він не протестував, не робив зауважень, не висловлював своєї думки. Мовчав, спершись на костур. Не ворухнувся, навіть коли вона, стогнучи, намагалася підняти сідло, не здригнувся, коли під вагою того вона качнулася і важко, із голосним стогоном, гепнулася на засипану соломою глиняну підлогу. Не підійшов, не допоміг їй встати. Придивлявся уважно.

СКАЧАТЬ