Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

      Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька:

      – Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

      Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

      – Як – що? Гриби.

      – Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

      – А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

      – Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

      – І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

      – Так то ж у кулінарії, – вперто гне своє стара. – А це у нас…

      – А знаєте, бабусю, – весело ви їй, – що ці гриби-зонти у тундрі виростають, вищі за берези?

      – Тю!.. – стара аж відсахнулась. – Як це він за березу вищий?

      – А так… Берези там карликові, сантиметрів по п’ятдесят висотою, от і виходить, що вони вищі за берези.

      – Піду я краще звіробій збирати, – вирішує стара. – А ви, як жити хочете, то не чіпайте тих зонтів. Бо у Хранції чи в кулінарії вони, може, й той… а у нас не той… У нас їх ніхто й пальцем не чіпає. І вам не раджу, бо вас жінки і в хату не пустять з такими грибами.

      Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здійняла брови на лоба.

      – Оце такі, вибач, гриби?

      – Білі – червою побиті, сироїжки знаходили, але старі та сухі. А зонти нічого, дружно вродили, здорові такі.

      – Радий, що здорові, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкається гриба. – А вони, бува, не отруйні?

      – Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маєш? Та щоб я отруйні гриби… І для кого? Для єдиної, коханої дружини? Ні, ти мене просто ображаєш!

      – А що в довідниках пишуть? – не слухає вас дружина.

      – Що дуже смачні. А не збирають їх через незнання.

      – Хто пише? – прискіпливо дружина.

      – Хто-хто… Автор.

      – А той автор сам зонти їсть чи тільки пише? – і по хвилі: – Спасибі, але я не їм що попало!

      Коли це двері – рип! – сусід заходить. Обережно так заходить, сюди-туди насторожено зирк-зирк, ніби вулицю переходить.

      – З грибами, дорогий сусіде. Чув, що вам здорово повезло.

      – Ще б пак. Такі зонти!

      – А-а… зонти… – обережно тягне сусід, очицями сюди-туди зирк-зирк. – Як-то кажуть, хоч і неважнецькі, а все ж грибочки… Гм… Бачу, гарнітур купили. Гм… СКАЧАТЬ