Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      Минуло ще кілька років.

      Дід Щедрій геть побілів, і коли сидів на ослінчику під розквітлою вишнею, то здавалося, що його біла борода теж по весні розквітла вишневим квітом.

      Йшла його вісімдесят сьома весна.

      – Це ж треба стільки прожити, га? – дивується старий. – Вісімдесят сім годочків, як один день! Уже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу…

      Згадував сина, білявенького Лесика із щербатеньким зубом.

      У сорок першому Лесик уже був лейтенантом. У кінці травня сорок першого мав приїхати до батьків у відпустку. Катерина хату вибілила, зіллям її заквітчала, а він вудочки лаштував – Лесик у листах похвалявся: як приїду у відпустку, то відразу ж за вудки і до Орелі!.. Та все в листах доскіпувався, чи беруть у Глухому озері щуки, а на Орелі, біля засохлої верби, окуні?

      Замість відпустки Лесик вилетів на фронт.

      Фотографії обіцяної так і не надіслав, і лишилася від нього та, єдина, де він знятий ще хлопчиком у воротах…

      Лесику було в сорок першому двадцять, батькові – сорок п’ять.

      Ідучи на війну, Щедрій казав:

      – Якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то нехай вона дістанеться мені. Я пожив більше та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити – не можна йому з кулею зустрічатися, йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростити і в світ білий пустити…

      Ворожа куля таки випала їхньому роду – тільки прийняв її Лесик.

      Не перелетів криваве море війни.

      Не повернувся він до рідного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидів з вудочками біля Орельки, не цілував дівчат і дітей своїх не лишив у світі білому.

      Чекав його батько аж до сорок сьомого.

      А тоді прийшов папірець: у сорок третьому капітан О. Т. Щедрій не повернувся із бойового завдання.

      Він не повернувся з польоту й досі.

      Капітаном сина свого Щедрій не уявляє, бо так і не побачив його жодного разу в офіцерській формі з погонами. Син назавжди залишився в його пам’яті білявеньким хлоп’ям із щербатеньким зубиком, невгамовним Лесиком, котрий потай од батька-матері майструє собі за хатою крила…

      А вишні квітнуть, а бджоли гудуть, а весни йдуть і йдуть, а старий все сина свого згадує та виглядає… А раптом… Серце не хоче змиритися, що сина немає, а пам’ять вічно жива, не хоче забути його образ.

      А син усе не повертається з бойового польоту.