швидко, тітка зібрала пакет із провізією, поцілувала мене в чоло й урочисто подала колекційний примірник Біблії, який зазвичай продавався в її магазині по дванадцять доларів. Я дуже зрадів її подарунку, тому що як пам’ять про дім і тару для останньої гілочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило під руку, і це був каталог племінних корів штату за 1964 рік, але варіант, запропонований тіткою, був набагато легшим, компактнішим і безпечнішим, і я її розцілував. Поки тітонька, сплакнувши, ходила на кухню перевіряти, чи не збігло у неї молоко, – вельми несподіване припущення, висловлене її милим і турботливим племінником, – чарівна гілочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тітонька повернулася, повідомивши, що у неї на плиті немає молока, то поцілувала мене ще раз, знову сплакнула і сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди пам’ятав, що в цей книзі (я якраз засовував Біблію в рюкзак) я знайду відповіді на всі питання і в ній зберігається найголовніше! Тепер я вже не міг із нею сперечатись, обійняв її й побіг на вулицю до Джима. По дорозі я подумав: «Як дивно…» Як дивно влаштована наша пам’ять – якісь важливі речі ми не запам’ятовуємо, а всяку нісенітницю можемо пам’ятати все життя. З малого малечку я щонеділі ходив із тітонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив – за словами тітки, він готувався горіти у вічному пеклі й тому збирав сили та жир на дивані). Замість казок мені читали житіє апостолів, замість віршиків я заучував псалми, але особливо мені подобався хоровий спів, а зараз нічого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Біблія – книга, яку найбільше крадуть у світі, засіла в мені назавжди…
Мої думки вже біля самої хвіртки обірвав постріл – татусь Джима знайшов усе-таки додаткові патрони та перестав стріляти в повітря, бо листя на голову в травні не опадає, а якщо й опадає, то не разом із гілками. У цьому місці я вже пошкодував, що сьогодні немає вдома рядового Джонсона, який би зміг своїм широким задом прикрити наш відхід. Тому нам із Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всім присутнім глядачам: «Ми не тікаємо – ми стартуємо!»
Стартонули ми досить хвацько і за два роки об’їхали половину Штатів, а за другі два – майже всю Європу. До речі, коли вперше нелегально перетинали кордон, один хлопець, колишній кубинець, що прилаштував нас фіктивними партнерами з танців на круїзний лайнер, який відпливав у Старий Світ, сказав, що вперше бачить двох ідіотів, які намагаються нелегально залишити Америку, а не навпаки. На це я відповів, що це початок нового чотиривікового циклу міграції у зворотний бік, що ми перші, але скоро за нами попруть, і йому треба бути напоготові.
Щоб описати всі наші лихі та добрі пригоди, то треба писати окрему книгу, а я і цій ледве даю раду, так що як-небудь іншим разом.
І тільки одного разу в один із найбільш кепських моментів
СКАЧАТЬ
