Якщо полюбиш прокляття. Наталя Лапіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ руїни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботні – ті нишпорили де хотіли.

      Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося – і мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоров’я призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашніше – вони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.

      Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків – так безпечніше.

      Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.

      От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї – тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.

      – Чому ж чаклуни ворогують між собою? – запитала одна з дівчат. – За владу б’ються?

      Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.

      – Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

      – А ти колись чаклуна бачила?

      – Ні.

      – А ось люди кажуть, ніби…

      – Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

      Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя – на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

      – Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.

      – Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

      – Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! – хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

      – Я пожартувала, – старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло – чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

      – Голос дзвінкий?

      – Ні, очі.

      – Хіба таке буває?

      – Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до СКАЧАТЬ