Якщо полюбиш прокляття. Наталя Лапіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кущами, шукав сестричку, стиха гукав її, спотикався й падав, він замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Високі трави хапали за ноги, глузливо мерехтіли між пасмами димів далекі зорі. Чорна стіна ночі ніби штовхала його у спину, і він пробивався углиб руїн.

      Там його і схопили воїни у високих лискучих шоломах.

      Темрява почала розступатися, повітря вже несміливо світилося білим холодним промінням, а небо – сірим сяйвом ранкової паморозі. Химерно громадилися страшні гранітні брили; розламані, спотворені, бридкі, вони ще пашіли жаром нещодавньої пожежі. Кружляв серед каміння легкий вітерець, забивав ніздрі задушливим смородом горілого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможці: нишпорили скрізь, намагаючись знайти серед руїн щось цінне.

      – Це син тієї відьми! – кремезний степовик штовхнув малюка вперед, і той мало не впав.

      – Бачу, – зичним голосом відповів маг, що зморено сидів на теплому камені, укутавшись накидкою, яка надавала всій його постаті ще більшої хижості та зловісності. Проте коли він дивився прямо, бліде обличчя не видавалося грізним та потворним. Він повернувся до малого, і той повільно ступив кілька кроків уперед. Обоє – і хлопець і маг – належали до одного племені й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорні очі, через те дуже відрізнялися від людей, які стояли поруч і дивилися боязко й водночас вороже.

      – Не бійся, Коріелю, – пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспішаючи, повагом погладив дитяче личко – і подряпини та синці на ньому враз зникли, залишився тільки бруд.

      – Я не боюся.

      Маленький Коріель зірко вдивлявся в чорноту страшних очей і не рухався. А чародій обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину відпустив, і натовп, що їх оточував, враз зойкнув – від рани не лишилось і сліду.

      Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом і пропахлий кіптявою та потом, проковтнув слину й подав знак воїнам. Ті розійшлися. Як усі степовики, Стратомир носив шкіряні штани та куртку, обшиті мідними й бронзовими бляшками, але оскільки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвіст рудої лисиці, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю. На його приналежність до верхівки вказували й золоті персні майже на кожному пальці обох рук.

      – Незрівнянний Вельфе, – ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиї, – якби ти допоміг кільком моїм дружинникам…

      – Ні, – хижо повернув свій пташиний профіль чарівник. – Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тільки половину обіцяного.

      – Дівчинки немає… Ніде… – Стратомир скрушно розвів руками. – Може, візьмеш замість неї…

      – Ні, – різко перебив його чаклун Вельф. – Золота мені не потрібно. А твого мотлоху – й поготів.

      – А коней… – благально почав ватаг, але Вельф рвучко підвівся – чорний плащ майнув, мов пташине крило в польоті, – і пішов геть, тримаючи за плече Коріеля, що байдуже дивився у далечінь, СКАЧАТЬ