Присмак волі. Володимир Кільченський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не скаржився на таку поспішність, усі вже наситилися пригодами. «Та це ще й Січі не бачили», – міркував у ці хвилини кожен…

      Уже сутеніло, коли передні прискакали до гурту і сповістили, що попереду Дніпро, і тоді вирвалося різноголосе: «Слава Богу!», «Дякуємо Господу!», «Слава Всевишньому!».

      – Тут татар, напевне, не буде, а заставу все одно виставимо, мінятимемося частіше, – зауважив Гаркуша, і всі, розділившись на купки, сіли вечеряти.

      Першими знову випало вартувати Андрієві з Іваном. Хлопці розташувались неподалік від гурту, а коней залишили пастися на крутому березі Дніпра. Спати Андрієві хотілося так, що голова, підперта кулаком, сама падала до землі, тим самим не даючи йому заснути. Поруч лежав Іван і щось бурмотів, щоб не заснути. А так же гарно озивалися цвіркуни, і коли-не-коли чувся гуркіт порогів, що налаштовувало спати… Хлопці відчули, що вже час їх змінювати, бо сузір’я Плеяди стало перекочуватися на другу половину неба, тож пішли будити свою заміну.

      Ледве вдалося розштовхати молодих великокозирщанських хлопців, а коли ті розплющили сонні очі і закліпали, Іван і Андрій примостилися спати біля побратимів, які сопіли уві сні.

      Прокинулись, як сонечко вже стало підігрівати повернуті до нього спини, і всі почали бадьоро розштовхувати один одного. Попереду була дорога, і ніхто не знав, коли вона закінчиться…

      Цього ранку зварили гарячого кулешу і жадібно почали їсти. Присохлі черева мандрівників мали собі вранішнє «свято живота», після якого скоро вже не буде такого щастя. Павло Гаркуша сказав, що вони у будь-якому випадку мають на ніч прийти до Січі, бо вже досить вивіряти долю. Отаман дозволив усім по черзі спуститись до Дніпра і хутко скупатися перед дорогою.

      Напоєні Орлик та Гнідко також були готові в дорогу, і хлопці, перевіривши стремена та підкови, скочили на своїх вірних скакунів. Цього разу так само попереду їхав Павло з половиною хлопців, а Андрій з Іваном замикали гурт вершників, час від часу оглядаючи пройдену дорогу.

      – Давай уважно придивлятися, Іване. На зиму додому підемо, то ніхто нам підказувати не буде, – промовив Андрій, а Іван відповів:

      – Та добре було б дістатися додому… Тільки б голови наші були цілими, Андрію!

      Уже десь ближче до вечора помітили, що до них зі степу летить з десяток вершників, і Павло вигукнув, щоб всі підтягнулись і чекали. За всіма прикметами це були запорожці. Коли ті під’їхали ближче, всі побачили оселедці на їхніх головах, а у деяких – башлики від козацьких шапок.

      – Я виїду вперед, а ви дивіться, – сказав Павло і скочив на коня.

      Проскакавши вперед сажнів зо двадцять, зупинився в очікуванні. З гиканням та свистом підлетіли запорожці і оточили Гаркушу, не звертаючи уваги на хлопців, які просто-таки застигли на одному місці.

      – Хто такі будете? – запитав дебелий козак.

      Павло випрямився в сідлі, відповів:

      – Самарського куреня, козак Гаркуша. СКАЧАТЬ