Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ведуть більшовики. Хочуть більше руди добувати, сталі плавити, а ми щоб власними силами весь люд годували. Що ж це за політика така?

      – Ми самі винуваті, очікували добра від голоти, їхні наміри давно було видно. У мене і на сівбу зерна не вистачить, отак план виконую, Архипе.

      – І в мене те саме. Ще й, виходить, мовчки їм віддай. Учора Дранчука забрали, і сина його також, за те що опір чинили. Кажуть, у губчека вже. Тепер чи відпустять…

      – Можуть і не відпустити. Чув, що в Чернігові після виконання плану хлібозаготівлі всі в’язниці забиті – і на Північ таких везуть, і в Сибір. Так що виконуй план, Архипе, мовчки. Нехай будують підприємства. А ми потерпимо, раз така політика більшовицька. Сталін круто бере, дуже круто…

      – Полянський каже, що історія повторюється. Колись Петро І наших козаків знищив. Посилав їх без кінця у походи та на роботи різні, а ті хворіли та помирали. Кістками їхніми болота гатили. Тепер знову московський «цар» за наш люд узявся. Воює він з нами, я так розумію, Афанасійовичу. Зітруть і нас, як козаків. Кара Божа! Ви давно про те говорили, а я не вірив, тепер уже і не сумніваюсь.

      – Прогаяли час, тепер не вернеш, – журливо хитав головою Сава. – Полянський, кажеш? Значить, не втік. Більша частина панів повтікала, щось вони прочули і давай землю продавати. А ми як дурні: купуємо та радіємо, що є така нагода. І середняки підкупили, бо гроші скопили за останні роки. А пани, кажуть, хто в Київ, хто аж до Уралу, а хто і за кордон подався. Драпонули просто. Так би разом, а то самим із цією наволоччю більшовицькою розбиратися. Хотілось би ще пожити, я ще при силі, скільки всього ще зміг би зробити! А ти молодий, – тим паче все попереду! Тепер що Бог дасть. Тільки на нього і надіємося, бо більше ні на кого. А вони, здається, і до нього добираються, як Проня говорила. І що робити? Коли зовсім погано буде, сам голову на плаху все ж не покладу, а там хто знає…

      Ще через рік знову зібрали всіх на збори. Цього разу говорили про негайну повальну колективізацію. Головував на зборах уже інший партієць з Чернігова, але теж не з тутешніх, бо говорив російською. Питання поставив руба: хто проти колгоспів, той проти радянської влади. Руки, звичайно, ніхто не підняв, але і в суперечку не вступав. Того ж дня вулицями села поїхала бригада з членів ревкому, комбідівців і просто активістів разом з чекістами. Забирали не тільки зерно, а все, що було з врожаю, забирали і худобу, птицю. В усіх дворах піднявся страшенний крик, який чути було далеко. Прибігали люди з усього села дивитися на ту повальну колективізацію, потім спішили додому і до ранку різали свиней, патрали курей та гусей, закопували зерно та картоплю. Тиждень село не спало. Ревіли корови, кричали гуси, плакали люди. Активісти та партійці теж не дрімали – пили та гуляли, на відібраному розкошували, ставили начальству могоричі, ділили забране добро по своїй совісті, ділили маєтки і хати та щодня горлали у клубі п’яних пісень під гармошку.

      На третій день після зборів прибула бригада і на Савину Соломахівку.

      – Саво, СКАЧАТЬ