Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Руденька. Це гірше, ніж бути чистильником взуття. І хто тебе візьме?

      Я знаю, що в його словах є зерно правди, але підіймаю підборіддя.

      – Принаймні я не злочинниця.

      Він сміється.

      – Це так ти про мене думаєш?

      – У тебе треба спитати.

      – А ти мені повіриш?

      – Напевно, ні.

      – Значиться, немає сенсу.

      Я не відповідаю, й ми втрьох сидимо мовчки. Присутність хлопця зробила Карміна непорушним. Я дивлюся на суворі й безлюдні краєвиди, що миготять за вікном. Увесь день дощ то лив, то припинявся. Сірі хмари низько висять на безбарвному небі.

      – У мене забрали мій набір, – продовжує хлопець за якийсь час.

      Я обертаюся й дивлюся на нього.

      – Що?

      – Забрали мій набір для чищення взуття. Усі мої пасти й щітки. Як, на їхню думку, я тепер маю заробляти на життя?

      – Ніяк. Тобі знайдуть сім’ю.

      – Ага, звісно, – пирхає він. – Маму, що вкриватиме мене вночі, й татка, який навчить мене ремесла. Не вірю я в усе це. А ти?

      – Не знаю. Я про це не думала, – кажу я, хоча це, звісно, не так. Я збирала інформацію по дрібочках: малих дітей забирають найпершими, далі – старших хлопців, яких беруть до себе фермери за їхні сильні м’язи. Останніми залишаються такі дівчата, як я, надто дорослі, щоб стати леді, надто юні, щоб надавати вагому допомогу по господарству, не надто помічні в полі. Тих, кого не забирають, відправляють назад у сиротинець. – Хай там як, що ми можемо вдіяти?

      Опустивши руку в кишеню, він дістає цент. Перекочує монету між пальців, затискає між вказівним і великим, торкається нею Кармінового носа, а тоді затискає її в кулаці. Коли він розтискає кулак, монети там нема. Він простягає руку й дістає її з-за Кармінового вуха, каже: «Вуаля!» – і вручає її малому.

      Кармін дивиться на неї, вражений.

      – Можеш змиритися, – звертається хлопець до мене. – Або втекти. Або, можливо, тобі пощастить і ти житимеш довго й щасливо. Лише Господь знає, що з нами буде, але щось він не поспішає повідати.

      Залізнична станція Чикаго, 1929 рік

      Ми стали дивною маленькою сім’єю – хлопець, якого, як я дізналася, насправді звали Гансом, але на вулиці прозвали Голландчиком, я і Кармін – у нашому пристановищі на трьох. Голландчик розповів мені, що народився у Нью-Йорку, що його батьки були вихідці з Німеччини, мама померла від пневмонії, а батько виганяв його на вулицю заробляти гроші чищенням взуття і бив паском, коли той приносив менше, ніж треба. Тож якогось дня він не повернувся додому. Ганс прибився до ватаги хлопців, що ночували влітку на сходах чи тротуарах, а взимку – в бочках, під’їздах, у викинутих коробках, що стояли на крицевих ґратках на задвірках друкарського кварталу, де з-під землі крізь ґратки піднімалося тепле повітря й пара з двигунів. Він самотужки навчився грати на піаніно на слух в задній кімнаті підпільного бару й ночами награвав мелодії СКАЧАТЬ