Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час. Джефф Сазерленд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ було задовго до нинішньої ери дронів та достовірних супутникових даних. Мій літак RF-4C Phantom був споряджений усіма видами зброї, обладнаний камерами та додатковим паливним баком. Моєю роботою були польоти над ворожою територією, щоб штурман міг зняти фото до та після нашого бомбардування. Більшість завдань виконувалися вночі, і я летів крізь тропічну пітьму приблизно в сотні метрів над землею, ледь не причісуючи верхівки дерев. У момент перетину кордону з Північним В’єтнамом дисплей у моєму шоломі час від часу спалахував, наче автомат для гри в пінбол, після чого з гучним писком та свистом активувалася система попередження про ракетну атаку. Небо світилося від трасерів зеніток, і я розумів, що через кілька хвилин мій літак засіче ракетний радар, хіба тільки 150 метрів – це достатньо низько, щоб від нього сховатись.

      У такі хвилини рівень адреналіну в моїй крові мав би зашкалювати, але я не втрачав голови. Навпаки, небезпека мене майже заспокоювала. Цим я завдячую тренуванням з контролю ризиків, які отримав від ВПС. Ті тренування навчили мене робити чотири речі: Оглядати, Орієнтуватись, Вирішувати й Діяти. Зокрема, я мав спостерігати за об’єктом розвідки, визначати найкращий шлях у гарячу зону й назад, орієнтуватись у разі неочікуваних подій, а потім рішуче діяти на основі інстинктів та засвоєних навичок. Зволікання може вбити пілота, як і безрозсудна хоробрість. Як тільки мій штурман робив потрібні фото, я тягнув важіль на себе та виривався з-під обстрілу, хоча через перевантаження майже нічого не бачив. Від тих перевантажень штурман теж часто відключався, а в деяких випадках і втрачав контроль над своїм кишечником. Але він не скаржився. Бо я завжди доставляв нас назад живими.

      Тоді я був просто молодим пілотом реактивного літака, який сподівався пережити свою сотню завдань. Я не знав, що досвід польотів та тренувань, які я пройшов щодо вміння думати та діяти в смертельно небезпечних ситуаціях, сформує спосіб моєї роботи до кінця життя. Я прибув до В’єтнаму в 1967 році з двома ескадрильями винищувачів F-4 та двома розвідниками RF-4C, загалом сотнею літаків. Ми прибули на зміну двом ескадрильям RF-101s. З п’ятдесяти RF-101s протягом одного року були збиті всі, крім чотирьох. А ті, що залишились, мали в корпусі стільки пробоїн, що просто не могли літати. Навіть не знаю, як пілоти взагалі посадили їх після останнього завдання. RF-4C був більш витривалим літаком-винищувачем, але половину наших літаків однаково збили протягом року. Ми покращили показники виживання, але 50 відсотків тих, хто прибув разом зі мною, все одно не повернулися на базу. Лише кількох щасливчиків вдалося врятувати з джунглів, перш ніж їх схопили в’єтнамці.

      Повернувшись із війни у В’єтнамі, я здобув ступінь магістра статистики в Стенфорді, проводячи весь свій вільний час у лабораторії штучного інтелекту. Після цього я став викладачем математики в Академії військово-повітряних сил та вступив до аспірантури з біометрики в Медичній школі Університету Колорадо. Там я спитав свого куратора доктора Джона Бейлара, одного з найвидатніших дослідників у сфері медицини та статистики, СКАЧАТЬ