Візок Анку. Микита Кіляров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сирими коридорами маєтку мчав найостогидліший на світі скрип. Звук добряче струсонув мою голову, ставши, таким собі, зцілющим зіллям від смертельного затьмарення глузду. Вкотре у двері мого серця постукав страх, і я його знічев’я впустив.

      Я кинув свій погляд на Роналіну, що вона непритомно лежала на сирій, затхлій підлозі. О, Анубісе! Куди ж ти волочеш за собою незрівняну красу цієї жінки?… В які скриньки її ховатимеш від заздрісної Хатхор? Бо немає в світі більш витончених контурів очей, більш тендітних рожевих вуст, та більш округлих форм чола, ніж у незрівняної, чарівної Роналіни! Через мої очі до душі передавалася тривка журба та нездоланний відчай, п’янка скорбота та гнітюче горе. Можливо, підступна мара навіяла мені ілюзії, а може, я востаннє побачив неприродну бездоганність, котра наостанок вшанувала відвідинами бездиханне тіло Роналіни.

      Та думки ніяк не полишало скрипіння. Його відлуння дедалі гучнішало з кожною миттю. І мою жагучу нетерплячку, моє прагнення, бажання притлумити це відразливе звучання вже не стримали би навіть люті ракшаси[3], тож я шпарко кинувся до опочивальні Роналіни, де, як я тоді завважив, спів рипучих коліс знайшов свою обитель.

      Вже на підступах до кімнати мені в око впала чудернацька річ. У променистому сяйві похмурого місяця, яке, наче сонм гострих списів, прохромило дверні щілини й нещадно встромилося у ворожий щит у вигляді старої, трухлявої стіни, надвисли якісь дрібки. Вони непоспішливо здіймалися угору, закручуючись в танку, пурхаючи, немов метелики у свою останню ніч на Землі, й розчинялися, щойно перетинали кордон між світлом та пітьмою.

      О, ні! – подумав я. Невже це руйнівний вогонь відібрав у мене останні згадки про Роналіну, що вони так бережливо хоронилися упродовж десятиліть в запліснявілих конвертах дерев’яного стола?… Хіба мав він право нещадно палити вишукану каліграфію, витончені зарубки та звивисті хвости її літер?…

      І тоді я кинувся ловити ті маленькі порошини, щоб залишити у себе й вберегти від подорожі в безодню. Я жадібно хапав дрібки й складав їх у руку, й так нестямно захопився, що геть і не помітив, як з моєї долоні стекла крапля і безпристрасно розбилася об підлогу, немов дрібне, крихке скельце. Із жахом, що тоді прокрався у мої божевільні очі, я перевів погляд на лівицю та розкрив долоню горілиць. В її заглибині розтікалося невеличке озеро, яке вже за кілька мить висохло й безслідно зникло. Повен несусвітньої нісенітниці в думках, я прочинив дверцята до спальні Роналіни й закляк од здивування. З розчахнутого вікна, підхоплені морозним вітром, до кімнати залітали сотні маленьких сніжинок. Я зробив кілька несміливих кроків і підійшов впритул до вікна.

      Попід туманом, котрий надвис майже над самісінькими верхівками дерев, навскіс остиглій землі спускався сніг. Він де-не-де встелився ледь помітною білою плівкою на вологому ґрунті, де і досі не висохли калюжі від учорашнього дощу. Однак тепер вони гралися з відблисками СКАЧАТЬ