Візок Анку. Микита Кіляров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ саме та причина, котра змусила мене довгі роки не бачитись зі своїм другом.

      Мій головний гомін перервав дивний звук, що ринув знадвору. Я поглянув у вікно – на доріжку, що тяглась обіч дворів маєтку – і побачив там кількох круків. Птахи жадібно клювали якісь малі зернятка, відганяючи один одного від своєї здобичі. Раптом з густої імли, подібно тому, як над горизонтом здіймається вранішнє сонце, визирнув худорлявий чорний кінь. Він неквапливо перебирав копитами, відбиваючи підковами тривожний ритм, та заледве чутно хропів. Шлях коню освічував лише тьмяний надщерблений місяць, що ховався від ночі у захмареному небі. Однак усе це притлумив інший звук – несамовите, дратівливе, бридке рипіння дерев’яного візка, що його сутужно тягнув горопашний коняка. При кожній маленькій згадці про той скрип мене огортає нервове збудження, а тілом, немовби табун роз’ярілих бізонів, пробігають дрижаки. Пальці рук мимоволі зчіпляються, коли мій мозок раз у раз відтворює ту жахливу какофонію.

      Круки здійнялись у повітря, пропускаючи візок, де на його краєчку примостився таємничий кучер. Довга чорна ряса звисала з дерев’яної дощечки, а широкополий капелюх ховав у нічній пітьмі його обличчя. Позаду розстелилося величезне, старе темне простирадло, що від краю до краю вкривало осередок візка. Коли-не-коли вітер колихав ковдру, либонь силкуючись зазирнути всередину, а сама повозка інколи підстрибувала, налітаючи на розбите каміння. Проте кінь вперто прямував дорогою у непроглядну пелену імли, а кучер непорушно сидів на повозці із віжками у руках.

* * *

      Вранці я зустрів Роналіну. «Де її рум’янець?», – насторожено звернувся я сам до себе. Вона зізналась мені, що усю ніч проплакала, а втім, ще вчора її журливий стан не заважав ніжним щокам поломеніти червонцем. До того ж, щезла її поважна постава, очі ніби згасли й більше не іскрилися тим вогником життя, що раніше; Роналіна втомлено та вайлувато пересувала ногами, неохоче відводила погляд від мертвої точки та жебоніла собі під носа.

      Безперечно, провина не могла мовчки сидіти, заховавшись у бочці мого норову, а тому щоразу визирала з-під кришечки й поглядала на змарнілу Роналіну. Занепокоєння й тривога за жінку повністю викоренили спогади про остогидле скрипіння візка уночі. Навіть смерть кращого друга відійшла на другий план, коли я побачив своє кохання в такому стані.

      Найдена поховали вдень на родинному цвинтарі поруч із могилою діда. Кришка труни накрила виснажене недугом тіло, й воно назавжди втонуло в обіймах плодючої матінки-землі. Роналіна розпачливо всілася на могильний надгробок опісля захоронення й схилила голову на пам’ятник, де бовваніли свіже викарбувані літери. Нема в світі більшого жалю, ніж споглядати близьке тобі ім’я на кам’яній плиті могили.

      Довго я стояв ось так осторонь, спостерігаючи, як вітер колише бур’яни довкола занедбаних поховань, доки Роналіна прощалась зі своїм коханим. Навколишня тиша підказувала мені, що не лишилось для цієї жінки ближчої людини, СКАЧАТЬ