Вояж, або Клуб одиноких сердець. Христина Лукащук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в тому краще-некраще… В тебе хоч який-неякий, але чоловік все-таки є, а в мене навіть нема кому жарівки вкрутити, – до кінця все-таки не вірила її проблемам.

      – Жарівку електрик може вкрутити, ти що, не в місті живеш? Жек тобі нащо?

      – Сама не знаю. Та то я про жарівку так, до слова. Але іноді хочеться…

      – Інтиму? – підказує.

      – Може й інтиму. Але скоріше хочеться притулитись…

      – Ти думаєш я можу притулитись? Як тільки притулюсь – вагітна. То я тепер навмисно подовше на кухні засиджуюсь – чекаю поки засне. Бо пеленки знову на мої плечі ляжуть.

      – Твоя правда – нехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрію про свого ідеального чоловіка.

      Так було колись.

      Що б їй могла сказати при зустрічі сьогодні?

      Що все маю і що чоловік й жарівку вкрутить й притулить коли тільки-но схочу. Про що тоді розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пішла з ненависної роботи, де шеф доводив до сліз мало не щодня своїми причіпками, а я терпіла, бо боялася бути звільненою і опинитися на вулиці. Хто ж платитиме за комунальні? Хто подбає за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мріяла в дитинстві – малюю. Що хочу запросити її на свою першу персональну виставку?

      – Ірусько, приходь до мене на відкриття виставки.

      – Коли? Якщо вихідними, то вже кажу – не можу. Нема з ким дітей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нічне чергування випасти. Могла б і помінятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже ніхто не схоче.

      Після такого монологу розумію, що шанси в мене дуже малі аби потрапити між вихідними, копанням бульби і нічними чергуваннями.

      – У вівторок. Наступного тижня, – майже приречено.

      – Вівторок… так, так… наступного тижня, це яке число. А, ні, все одно не можу. Середульшого веду на тренування – в них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тішуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.

      – Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.

      Оце й усе.

      До Ірки не телефоную.

      Вероніка.

      З тією те саме. Тобто не зовсім те саме, а так, загалом. У Вероніки наче також все є: хороший чоловік, добра робота, квартира, достаток, а от дітей у них нема. Не знаю в чому причина – сама не каже а спитати не випадає. Бо навіщо питати як я й так не знаю як допомогти.

      Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дітей нема, то може хоч часу більше.

      – Привіт! Приходь на відкриття виставки.

      – О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, пам’ятаю, ти в школі завжди стінгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачай – на роботі завал – раніше десятої до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.

      Не більше. У Вероніки також нема часу, а може й бажання.

      Боюся якщо так далі піде, то відкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.

      Хоч СКАЧАТЬ