Вояж, або Клуб одиноких сердець. Христина Лукащук
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Вояж, або Клуб одиноких сердець - Христина Лукащук страница 5

СКАЧАТЬ з такою кількістю металу на їхньому ж подвір’ї.

      Йому точно ані я, ані мої картини не потрібні.

      Номер телефон не витираю, бо раптом згодиться чиюсь машину відтранспортувати, чи перегнати в інше місце. Львів то таке місто де всюди добре мати знайомих. І серед евакуаторщиків також.

      Минаю.

      Аскольд-гінеколог.

      Цього кликати не буду. Досить того, що й так знає мене зі середини як ніхто інший. Хоч буває, що саме медики цікавляться мистецтвом на досить професійному рівні. Мені подруга розповідала. В неї батько скульптор, вона знає. Відкладу на потім…

      І отак перегортую одне за другим ім’я в телефонній книзі і мало не плачу. З тих подруг, з якими достатньо коротала вільні хвилини нікого не залишилось. А решту – то так як з евакуаторщиком – не витирають мого прізвища, як і я їхнього, бо раптом згодиться.

      З того часу, як покинула співпрацю зі Стефанію Мар’янівною, все рідше до мене хтось телефонує у справі. Все частіше помиляються номером. Навіть кавалери, які колись телефонували навіть серед ночі наче забули про моє існування. Єдиний хто з цього тішився – мій чоловік.

      Відклала телефон на журнальний столик. Я забрала його зі старої квартири і власноруч розмалювала моїми улюбленими квітками-рожечками. На ньому акуратно поскладані білі тюбики з олійними фарбами, розчинники, скляний фужер з десятком пензликів. Стільниковий апарат виглядає чужорідним тілом в цьому антуражі. Я б його давно викинула, але боюся.

      Боюся, що одразу стану поза контекстом цього світу. Що про мене геть усі забудуть, викреслять з життя, з телефону. Що ж це виходить? Поки була самотньою, поки тільки мріяла, ілюзувала про ідеального чоловіка, то все було добре. Були подруги, друзі, була робота, гроші. Не було лише особистого щастя.

      Нестримно захотілося кави. В своїй майстерні, яку облаштувала з однокімнатної квартирки, маю малесеньку кухоньку, мініатюрну лазничку, де душ висить над унітазом під самісінькою стелею, а замість коридорчика – велика геть стара тридверна шафа, через середні стулки якої й можна потрапити до єдиної кімнати. Стіни, меблі – все помалювала білим кольором. Щоб не було так скучно і стерильно як у лікарні – де-не-де розмістила диво-квіти та диво-птахи в народному стилі. А чому ні? Колись жінки що, були дурнішими? Ні. Думаю, вони добре знали, що робили, вбезпечуючи себе, свій дім і усю родину прадавніми оберегами. Тим паче, що для того аби намалювати ті квітки спеціальної освіти не вимагалось.

      В прозорих слоїках з корковими затичками моя улюблена кава, гіркувата на смак. Ті бутлі мама таргала зі самого Парижу. Треба ж досі мати такі сентименти до баняків… Дві ложечки з чубком темно-коричневого, майже чорного порошку заливаю окропом. Неймовірно збудливий аромат негайно покращує мій настрій. На дні шухляди почата плитка чорного шоколаду.

      Так, були тоді одинокі вечори, були холодні ночі в порожньому німому ліжку, коли навіть місяць за вікном повертався до мене спиною, але не було так якось щемливо незатишно. Я заплуталась. СКАЧАТЬ