Тринадцята казка. Діана Сеттерфілд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мій допитливий погляд, і меня здалося, що вона навмисне напускає на себе байдуже-відсторонений вираз.

      – Добривечір, – привіталася я. – Мене звуть Марґарет Лі.

      – Ага, значить, ви біограф. Ми на вас чекали.

      Цікаво, що дає змогу одним людям безпомилково відчувати хитрощі, до яких удаються інші? Тієї ж миті я абсолютно чітко відчула: жінка нервує. Можливо, емоції мають запах чи присмак; можливо, ми, про те не здогадуючись, передаємо їх коливаннями повітря. Але хай там як – я збагнула, що стурбувало мою співрозмовницю не щось конкретне у моєму зовнішньому вигляді чи поведінці, а сам лишень факт мого візиту – візиту незнайомки.

      Жінка впустила мене й зачинила двері. Беззвучно повернувся ключ у замку; так само беззвучно – і не скрипнувши – ковзнули в отвори добре змащені клямки.

      Одягнена в пальто, я стояла в коридорі – і перебувала під враженням цього дивовижного помешкання. У домі міс Вінтер панувала цілковита тиша.

      Жінка сказала мені, що звуть її Джудіт і що вона економка. Спитавшись, як мені подорожувалося, вона повідомила години харчування, а також найзручніший час, коли можна скористатися гарячою водою. Її вуста розтулялися й стулялися, а слова, ледь злетівши, тут-таки потрапляли у ковдру задушливої тиші, яка хапала їх і, заглушуючи, знищувала. Ця тиша ковтала і наші кроки, і звуки, з якими відчинялися та розчинялися двері, коли Джудіт одну за другою показала мені їдальню, вітальню та кімнату для музичення.

      Нічого магічного у цій тиші не було: її створювали м’які меблі й тільки. Аж надміру пухкі дивани потерпали під вагою численних вельветових подушечок; скрізь стояли обтягнуті тканиною ослінчики для ніг, шезлонги і крісла; повсюдно виднілися килими – і на стінах, і навіть на м’яких меблях. Кожен клаптик підлоги був засланий килимом, а кожен килим був засланий накидкою. Візерунчаста тканина була і на вікнах, і на стінах. Подібно до промокашки, що всотує чорнило, усі ці вовни й вельвети вбирали звук. З однією лише різницею: якщо промокашка всотує тільки надлишок чорнила, то в цьому будинку тканини всотували, здавалося, саму сутність мовлених слів.

      Я пішла слідом за економкою. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, то піднімалися сходами, то спускались, аж поки я зовсім не заплуталася. Хитромудра звивистість усередині дивно співвідносилася із зовнішньою простотою оселі. Мабуть, із часом у планування будинку вносили зміни: він добудовувався то тут, то там. Схоже, мене привели у крило, якого не видно з фронтону.

      – Ви незабаром призвичаїтеся, – мовила економка, забачивши спантеличений вираз на моєму обличчі; її слова я радше прочитала з губ, аніж почула.

      Нарешті ми зійшли з проміжного майданчика й зупинилися. Джудіт відчинила двері, і ми опинились у вітальні. Тут було троє дверей.

      – Це ванна, – сказала економка, відчиняючи перші, – це спальня, – відчиняючи другі, – а це кабінет.

      Як і решта приміщень, кімнати були напхані СКАЧАТЬ