Син начальника сиріт. Адам Джонсон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пішов у темряву. Цього його навчили батьки, хто б вони не були. Якщо ти підеш у темряву, якщо відвернешся від світла, то зможеш робити будь-що. Зможеш чистити цистерни на заводі Панґу, де роблять фарбу, доки не почнеш відкашлювати червоним і небо над тобою не пожовкне. Зможеш по-хорошому всміхатися, коли інших дітей забиратимуть на сталеплавильний завод чи м’ясокомбінат, і, скулившись у пітьмі, казати: «Щасти тобі!» чи «Бувай!» тим, кого забирають люди з китайським акцентом.

      Важко сказати, як довго старий обробляв Чона До. Усі його слова зливалися в одне довге, беззмістовне речення. Чон До був там, у воді, він бачив перед собою другого помічника.

      – Я намагався його схопити, – розповідав Чон До, – але його тіло весь час вислизало, смикалось, гойдалося, і я розумів, що з ним робиться, розумів, що діється під водою. У моїх руках він був узагалі невагомий, це було все одно, що намагатися врятувати подушку сидіння, але все одно в мене нічого не виходило.

      Коли Чон До від’єднав чуття від пульсуючого болю в очах і гарячої крові в носі, спинив біль на губах і у вухах, заблокував свої руки, плечі й торс від цього відчуття, коли він відключився від усього – залишилася сама серцевина, і виявилося, що там по-дурненькому всміхається маленький хлопчик, який і гадки не має, що коїться з тим чоловіком, який у нього зовні. І раптом уся історія стала правдивою, вбилася в нього, і Чон До заридав, оплакуючи смерть другого помічника й те, що він ніяк, нічим не зміг його врятувати. Він раптово побачив його в чорній воді – усю цю сцену осяяв спалах єдиної сигнальної ракети.

      – Мій друг! – промовив Чон До. По його обличчю текли сльози. – Я не зміг його врятувати. Він був сам-один у тій чорній воді. Я не зміг урятувати навіть його частину. Я дивився в його очі: він не розумів, де він. Він кликав на допомогу, казав: «Напевне, мене треба рятувати…» – і голос у нього був моторошно спокійний. І тут у мене нога сама перекинулася через борт – і я опинився у воді.

      Старий зупинився. Він стояв, тримаючи руки в повітрі, як хірург. Вони були вкриті слиною, слизом, кров’ю.

      Чон До вів далі:

      – Він сказав: «Темно, я не знаю, де я», – а я йому: «Я тут, слухай мій голос». Він спитав: «Ти там?» Я поклав його руку на своє обличчя, і вона була бліда й холодна. «Я не там, де мені здається, не можу там бути. Корабель десь далеко, я не бачу світла». Оце й були його останні слова.

      – «Я не бачу світла»? Чому він це сказав?

      Не дочекавшись відповіді Чона До, старий спитав:

      – Але ж ти намагався його врятувати, так? Це тоді тебе акула вкусила? А американці – ти казав, вони в тебе цілилися, так?

      Пакет із кров’ю в руці Чона До важив наче сотню кілограмів, і він усіма силами тримав його. Коли він зміг сфокусувати погляд на ньому, то побачив, що кров у пакеті скінчилася. Звів очі на старого:

      – Що?

      – Раніше ти казав, що його останні слова були: «Слава Кім Чен Іру, Великому Керівникові Корейської Народно-Демократичної Республіки». Ти визнаєш, що це – брехня.

      Свічка СКАЧАТЬ