Не йди. Марґарет Мадзантіні

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на стіну, ледве зігнувши ноги. Її голе тіло на тлі ночі, на тлі моїх привидів. Вона сидить дещо вище, ніж я, нерухома й сяюча, немов бронзова статуя. І ця думка приходить до мене, неначе вона єдина існує.

      – Народімо дитину.

      Сказане було для неї несподіванкою. Вона всміхається, хмикає, підводить брови, почухує собі ногу – усе це вияв ніяковості.

      – Видали спіраль.

      – Ти жартуєш?

      – Ні.

      Я відчуваю, що їй би хотілося вдати, нібито вона не зрозуміла мене. Ми побралися дванадцять років тому й ніколи не відчували потреби, щоб хтось іще додався до нас.

      – Ти ж знаєш, що я не вірю…

      – У що ти не віриш?

      – Я не вірю у світ.

      Що ти таке кажеш? Що мені до світу, до тієї безликої маси. Я розмовляю з тобою про нас. Про мій маленький пристрій, про твою маленьку нірку. Про маленьку крихітку, маленького світлячка в темряві.

      – Я не готова дати дитину цьому світові…

      Ти підгинаєш під себе ноги, робишся маленькою, волієш стати тарганом, щоб піти геть цією стіною. І куди ти прагнеш забратися? Ти не хочеш дитини через те, що світ жорстокий, забруднений і тривіальний? Повернися сюди, спускайся до мене. Я тут голий у ліжку й чекаю. Дай мені кращу відповідь.

      – Я не вірю, що зможу тримати немовля на руках. Я боюся.

      Та ні, ти боїшся, що не будеш тією жінкою, якою ти є. Якою тобі подобається бути. Я це знаю, кохана, у цьому немає нічого поганого, егоїзм нас тішить, складає нам компанію. Ти вже втомилася від мого пильного погляду, а можливо, зараз ще й холодно. Ти соваєшся, не знаходиш собі місця. Ти боїшся, що мені тебе вже не достатньо.

      – А ти чому хочеш дитину?

      Я міг би тобі сказати, що мені потрібна нитка, щоб залатати мої навіжені думки, щоб тримати їх разом. Тому що я втрачаю частинки самого себе. І мені б хотілося, щоб переді мною з’явилася нова частинка. Тому що я – сирота, ось що я міг би сказати.

      – Бо я хочу побачити, як полетить паперовий змій, – кажу я й сам не знаю, що сказав.

      Нарешті напруга спадає, це був жарт, гра. Твоя мати знову дивиться без підозрілості.

      – Кретин, – сміється вона.

      І ковтає ще трішки кока-коли:

      – Нам же й удвох добре, ти згоден?

      Але я думаю про нитку, що вібрує на вітрі, про маленьку ручку, що прив’яже мене до землі. Паперовий змій – це я, Ельзо, це я літаю. Трапеція з тканини, що зірвалася до неба, а внизу велика тінь від неї, що йде слідом за моїм курчам, тією частинкою, що мені бракує.

      Чому я не відвіз тебе до школи на машині? Адже дощило, я часто відвожу тебе, коли дощить. Перша операція була в мене о дев’ятій, але я міг би встигнути, я б привіз тебе трохи раніше, ти б залишилася під портиками побалакати зі своїми друзями до дзвоника. Тобі ж подобається приїздити в школу завчасно, а мені подобається, що ти сидиш зі мною поруч у машині, коли на вулиці дощ. Шибки запотівають СКАЧАТЬ