Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.

      – Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.

      – А я можу?

      – Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.

      – Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.

      – А коли ви їх потребуєте?

      – Негайно.

      Продавчиня розсміялася.

      – Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.

      – Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?

      Продавчиня похитала головою.

      – На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?

      Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

      – Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.

      – А де він? – запитала Ліліан винятково з ввічливості, стягуючи водночас сукню.

      – У горах. – Продавчиня назвала місцевість, з якої приїхала Ліліан. Це пролунало у вухах Ліліан так, мовби та сказала: «Тибет». – Він поїхав туди на відпочинок, – додала продавчиня.

      – Там справді можна відпочити.

      Ліліан випросталася і поглянула в дзеркало.

      – Ось бачите! – сказала продавчиня. – Саме це я мала на увазі. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купили щось, у чому вам гарно. Чи не так? – поцікавилася жінка у кравчині.

      Кравчиня кивнула.

      – Тепер іще плащ!

      Вечірня сукня була чорна, як вугіль, з дрібкою мексиканського червоного кольору, і обтисла, плащ до неї був натомість широкий і нагадував пелерину, пошиту з напівпрозорого матеріалу, який відставав, мовби накрохмалений.

      – Шикарно, – сказала продавчиня. – Ви виглядаєте, як упалий янгол.

      Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала на неї дивилося троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила в дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.

      – Шикарно! – повторила продавчиня. – Чому Луcіль не вміє цього так носити?

      – Хто така Луcіль?

      – Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.

      «Чому вона мала б це саме так носити? – подумала Ліліан. – Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж, матиме дітей і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».

      – Чи можливо було СКАЧАТЬ