Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.

      Елізабет поглянула на Гребера.

      – І це теж байдуже, чи не так?

      – Ні.

      – А є що-небудь не байдуже?

      – Є. – Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. – Те, що ми вже не мерці, – сказав він. – І те, що ми ще не мерці.

16

      Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.

      Гребер просунувся крізь розчищений вхід і потрапив до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника й освітив дорогу.

      – Ви що тут робите? – раптом крикнув хтось позад нього. – Зараз же забирайтеся геть!

      Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити й рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.

      – Ви чого тут вештаєтесь? – накинувся він на Гребера.

      – Я тут живу. А ви?

      – Тут живу я і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?

      – Заспокойся, чоловіче, – сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. – Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?

      – Так може кожен сказати!

      Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його та пройшов повз нього.

      У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік із кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком, чоловік з’явився з протилежного боку. Вони обступили Гребера.

      – Що сталося, Отто? – запитав чоловік із кайлом в інваліда.

      – Я його тут зловив. Вештався, щось винюхував. Каже, що тут жили його батьки.

      Чоловік із кайлом недоброзичливо усміхнувся.

      – А ще що?

      – Більше нічого, – відповів Гребер. – Вистачить і цього.

      – Більше нічого ти не вигадаєш, еге ж? – Чоловік зважив у руці кайло й замахнувся ним: – Забирайся геть! Рахую до трьох. А тоді доведеться тебе легенько цюкнути. Раз…

      Гребер підскочив до чоловіка збоку і вдарив. Той упав, а Гребер вирвав у нього з рук кайло.

      – Ось так буде краще, – сказав він. – А тепер гукайте поліцію, коли ваша ласка! Але ж цього ви не бажаєте, чи не так?

      Чоловік, що прийшов із кайлом, повільно підвівся. З носа в нього юшила кров.

      – Не раджу замахуватися на мене ще раз, – мовив Гребер. – У війську я добре навчився прийомів рукопашного бою. А тепер скажіть мені, що ви всі тут робите?

      Жінка ступила наперед.

      – Ми тут живемо. Хіба це злочин?

      – Ні. А я прийшов сюди тому, що тут жили мої батьки. Може, це злочин?

      – Це правда? – спитав інвалід.

      – Звичайно! СКАЧАТЬ