Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо й мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.

      – Голландія, – проказала Елізабет. – Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі ґатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.

      Гребер звів на неї погляд. «Їжа, – подумав він. – У війну уявлення про щастя завжди пов’язується з їжею».

      – Чи нас не пустять і туди? – запитала вона.

      – Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.

      Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку й пожбурила на підлогу. Склянка дзенькнула й розбилась.

      – Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! – вигукнула вона. – А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув’язнені й прокляті!

      Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.

      – Треба увімкнути світло й усе визбирати, – сказав він. – А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.

      Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.

      – Не дивися на мене, – попрохала вона. – Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.

      – Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.

      – Мені хотілося б знати, де моє місце.

      Гребер засміявся.

      – Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!

      – Я така і є.

      – Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги та захисту.

      Він узяв газету, розіслав її на підлозі й другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. У кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндингові подарунки. «Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно», – промайнуло в нього.

      – Я хочу швидше прибрати зі столу, – сказала Елізабет. – Мені раптом перехотілося все це бачити.

      – А куди?

      – На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.

      – До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?

      – Як повернеться, то й повернеться.

      Гребер СКАЧАТЬ