Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Де тут бомбосховище? – спитав Гребер у марабу.

      – У нашому будинку.

      – Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?

      – Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.

      – Гаразд. А як же зі шніцелями по-віденському?

      – Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. У бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.

      – Звичайно.

      Гребер узяв із рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.

      – Випий. Випий до дна.

      Вона дохитала головою:

      – Хіба нам не пора йти?

      – У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий усю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.

      – Я гадаю, пан має рацію, – підтакнув марабу. – Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.

      Він був блідий і ледве усміхався.

      – Пане, – звернувся він до Гребера. – Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.

      Гребер кинув погляд на Елізабет.

      – Пий! У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.

      Вона взяла чарку й неквапно вихилила до дна. У цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.

      – Паніку теж к бісу! – сказала вона. – Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.

      – Ти не тремтиш. То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Усе інше – хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.

      – Гаразд. Налий іще.

      – Моя дружина… – мовив марабу. – У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна: п’ятдесят три кілограми. Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.

      Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив і простягнув кельнерові.

      – Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?

      – Казати легко…

      – Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.

      – Мені не можна – служба.

      – Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.

      – Добре. – Кельнер озирнувся і взяв чарку. – Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!

      – За що?

      – За ваше підвищення в унтер-офіцери.

      – Дякую. У вас гостре око.

      Кельнер поставив чарку.

      – Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.

      – Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.

      – Дякую, СКАЧАТЬ