Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Гребер чекав.

      – Мученики християнської доби не підкорялися насильству, – неквапно проказав Польман.

      – Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? – запитав Гребер. – Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?

      Польман пригнічено дивився на нього.

      – Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.

      – Кожен повинен вирішувати це сам?

      – Гадаю, так. А як же інакше?

      Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? – думав він. – Я раптом перетворився тут із звинуваченого на суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чого вона колись сама мене вчила, чого пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»

      Він поглянув на Польмана. Гребер уявив собі, як день у день цей старий сидить у своїй комірчині при тьмяному світлі лампи або й просто в темряві, немов у катакомбах стародавнього Риму, вигнаний з роботи, щогодини очікуючи арешту й намагаючись знайти розраду в своїх книгах.

      – Ваша правда, – промовив Гребер. – Запитувати когось іншого – це означає ухилятися від самостійного рішення. Та я, мабуть, і не чекав від вас вичерпної відповіді. Я, власне, запитував себе самого. Але інколи це вдається лише тоді, коли запитуєш іншого.

      Польман похитав головою.

      – Ви маєте право запитувати. Співучасть! – раптом вигукнув він. – Що ви в цьому розумієте? Ви були молоді, і вас отруїли брехнею ще тоді, коли ви нічого не розуміли. А ось ми… Ми бачили це й дозволили, щоб воно сталося! Чим це пояснити? Душевною кволістю? Байдужістю? Обмеженістю? Егоїзмом? Відчаєм? Але ж як могла поширитися така чума? Гадаєте, я сам не ламаю собі щоденно голову над цим?

      Нарешті Гребер збагнув, кого йому нагадали Польманові очі. Такі очі були в росіянина, якого він розстріляв. Він підвівся.

      – Мені пора, – сказав похмуро. – Дякую, що впустили мене в дім і поговорили зі мною.

      Він узяв свого кашкета. Польман немовби прокинувся.

      – Ви вже йдете, Гребере? Що ж ви вирішили?

      – Не знаю. У мене ще два тижні на роздуми. Це не так уже й мало для того, хто звик рахувати життя хвилинами.

      – Приходьте ще! Зайдіть іще раз перед від’їздом. Обіцяєте?

      – Обіцяю!

      – Тепер до мене рідко хто заходить, – зітхнув Польман.

      Біля засипаного вікна між книгами Гребер помітив невеличку фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.

      – Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, – попрохав Польман.

      – Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?

      – Правда.

      – Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше й зі мною.

      – Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?

СКАЧАТЬ