Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Бетхер уже чекав на нього на сходах ратуші. Над ним у блідому місячному світлі невиразно поблискувала голова химери на ринві.

      – Ну, ти що-небудь довідався? – запитав Бетхер ще здалеку.

      – Ні, а ти?

      – Також ні. У лікарнях їх немає, і це вже напевно. Я оббігав сьогодні майже всі лікарні. Ех, друже, і надивився ж я! Жінки й діти – це все ж таки не солдати! Ходімо, може, десь вип’ємо по кухлеві пива!

      Вони перетнули Гітлерпляц. Їхні чоботи гриміли на всю площу.

      – Ще один день минув, – зауважив Бетхер. – Але нічого не вдієш. Незабаром і відпустці кінець.

      Він відчинив двері пивниці. Вони сіли за столик біля вікна. Штори були щільно запнуті. Нікельовані крани за стійкою тьмяно виблискували в сутінках. Очевидно, Бетхера знали в пивниці. Хазяйка сама принесла два кухлі пива. Бетхер глянув їй услід. Вона була повна, стегна погойдувались.

      – Сидиш тут один як палець, – поскаржився він. – А десь сидить моя дружина. Така сама, сподіваюсь. Так можна й збожеволіти!

      – Не знаю. Я зрадів би, якби раптом довідався, що десь сидять мої батьки. Байдуже де.

      – Можеш і так радіти. Батьки – це, друже, не жінка, прожити можна й без них. Уже добре, коли вони здорові. А ось дружина…

      Вони замовили ще по кухлеві пива й розгорнули свої пакети з вечерею. Хазяйка крутилася біля їхнього столика. Вона поглядала на ковбасу й жир.

      – Хлопчики, а ви непогано живете! – мовила нарешті.

      – Авжеж, непогано, – відповів Бетхер. – Маємо навіть по цілому подарунковому пакунку з м’ясом і цукром! Не знаємо тільки, куди з ними подітись. – Він ковтнув пива. – Тобі легше, – сказав гірко Греберові. – Ти підкріпишся, а потім підморгнеш якій-небудь повії і забудеш про своє нещастя!

      – А хто забороняє це тобі?

      Бетхер заперечливо похитав головою. Гребер здивовано подивився на нього. Такої відданості він просто не чекав від бувалого солдата.

      – Вони надто худі, друже, – пояснив Бетхер. – Це просто прокляття, але мене приваблюють лише товсті жінки. Інших я просто не можу бачити. Нічого не виходить. Це все одно, якби я ліг у постіль із вішалкою для одягу. Тільки пишнотілі жінки! Інші не по мені.

      – Ось і маєш саме таку, – Гребер кивнув на хазяйку.

      – Е ні, ти помиляєшся! – Бетхер пожвавішав. – Тут величезна різниця, друже. Те, що ти бачиш, – це драглі, жир, у якому можна втопитися. Жінка показна, повна, пишна, нівроку. СКАЧАТЬ