Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а можна й від осколка.

      Вони чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним, усе віддаляючись.

      – Прокляття! – вилаявся хтось. – Де наші винищувачі?

      – Над Англією.

      – Мовчати! – закричав Мюкке.

      – Над Сталінградом! – сказав Іммерман.

      – Заткни пельку!

      У проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.

      – Ось вони! – вигукнув Штайнбреннер. – Це наші!

      Усі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло над погребом, і тієї ж миті всередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки та мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», – подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід із погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. Гребер поворухнувся. Здається, не ушкодило.

      – Прокляття, – обізвався біля нього Зауер. – Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.

      Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.

      – Швидше! Усі сюди! Розкопати! Кого немає?

      Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.

      Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.

      Гребер прибрав із дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було краще, аніж шукати навмання. Під час обвалів дорога кожна хвилина.

      Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.

      – Тут хтось є! – гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. – Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? – кричав він.

      – Я тут, – тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. – Не тягни. Мене добре привалило.

      Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.

      – До мене! – гукнув він. – Допоможіть мені!

      У цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.

      – Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!

      Гребер СКАЧАТЬ