Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Шімеля? – щебече Рене.

      – Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?

      – Ваше сумління, Шімель, – кажу я.

      – Це ж просто…

      Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.

      Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:

      – За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.

      Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.

      – Я знав, що він причепиться до нас, – заявляє Віллі, страшенно задоволений.

      – Ти був неперевершений! – кажу я. – Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?

      Віллі посміхається.

      – Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров’я, дітки!

      Едуард трясеться від сміху.

      – Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його – і шампанське стало бридке, як помиї!

      – Воно й раніше було таке, – зауважую я.

      – Які ж ви ще діти! – хитає головою Рене.

      – Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, – сміється Віллі. – Едуарде, рахунок!

      Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.

      Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Ґеорґом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає – він сміється.

      – Нічого! – каже він. – Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.

      Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.

      Віллі поплескує Едуарда по плечі.

      – Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.

      Едуард посміхається.

      – Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.

      – Ходімо, – шепоче мені Герда.

      Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари – це тренуються жінки-борці.

      Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.

      – Де ти так засмагла? – питаю я.

      – На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?

      – Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

      Герда сміється.

      – Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?

      – Ніде, – кажу я і раптом згадую, що СКАЧАТЬ