Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Генрих наполіг, щоб ми переселилися до Ричмондського палацу, бо він любив сільську місцевість улітку й не стримував захоплених вигуків, милуючись красою палацу та парку. Він привітав мене з розмірами мого живота й наполягав, щоб я весь час сиділа. Коли ми вдвох прогулювалися по обіді, він вимагав, щоб я важко спиралася на його руку, так ніби мої ноги були готові щомиті підігнутися. Він був ніжним і добрим до мене, і я з подивом думала про те, що відчуваю полегкість, коли він удома. Набридливе стеження його матері сприймати легше, коли він поряд, незручності від перебування при новому дворі в незнайомому місці теж полегшуються, бо двір здається більш нормальним, коли Генрі щоранку виїздить на полювання й щовечора повертається, вихваляючись своїми мисливськими трофеями. Він погарнішав протягом тривалої літньої подорожі по Англії: його шкіра засмагла під сонцем, обличчя стало м’якшим, він більше став усміхатися. Генрих боявся півночі Англії, перш ніж туди поїхав, та тепер, коли найгірші з його страхів виправдалися і він з ними впорався, то знову почувався переможцем.

      Він приходив до моєї кімнати щовечора, іноді приносив трунок силабаб[2] прямо з кухні, щоб я випила його, поки він теплий, так ніби ми не мали сотні слуг, готових виконати будь-яку мою забаганку. Я сміялася з нього, коли бачила його на порозі з глеком та кухлем, схожого на досконало вихованого служника.

      – Ти звикла мати напохваті людей, готових тобі прислужитися, – казав він. – Ти виросла при королівському дворі, де десятки слуг стовбичили, чекаючи, поки їм накажуть зробити те або те. У Бретані я мусив сам обслуговувати себе. Іноді в нас не було прислуги. Власне, ми не завжди мали навіть власний дім, були, можна сказати, бездомними.

      Я сідала біля вогню на стілець, але він був не дуже зручним для мене, матері майбутнього принца.

      – Сідай на ліжко, сідай на ліжко й підбери ноги, – наполягав він і допомагав мені скинути черевики, а потім давав у руки кухоль.

      Наче двійко дрібних торговців у затишній оселі, ми вечеряли лише вдвох. Генрих застромляв кочергу в саме серце вогню і, коли вона розжарювалася, клав її в глечик із неміцним елем. Трунок сичав, і він наливав його в кухлі, поки той парував, і куштував його.

      – Скажу тобі, моє серце перетворилося на камінь у Йорку, – признався він. – Холодний вітер і дощ пронизують до кісток, а обличчя тамтешніх жінок схожі на камінь. Вони дивилися на мене так, ніби я власними руками вбив їхнього єдиного сина. Ти знаєш, які вони є – вони люблять Ричарда так ніжно, ніби він покинув їх лише вчора. Чому вони такі, чому досі так до нього прив’язані?

      Я схилилася над кухлем із силабабом, щоб він не помітив, як моє обличчя потемніло від горя.

      – Він мав цю рису Йорків, чи не так? – наполегливо розпитував він мене. – Умів примусити людей любити себе? Як і твій батько король Едвард? Як і ти сама? Це благословення, ніякого реального СКАЧАТЬ