Сяйво. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – Отже, таке ваше помешкання, – сказав він, – там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. – Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.

      – Добре, – сказав Джек.

      – Спускаємося вниз? – спитав містер Уллман.

      – Чудово, – сказала Венді.

      Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.

      – Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, – промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.

      – Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, – сказав Ватсон, стаючи прямо. – Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.

      «Він повзе», – подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

      – Зрозуміло, – сказав його тато.

      – З вами все буде добре, – сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. – Мем, – промовив він.

      – Дуже рада, – відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

      – Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. – Піклуйся про них, Дене.

      – Так, сер.

      Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

      – До наступного року, гадаю я, – сказав він, простягаючи руку.

      Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

      – Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав він. – Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

      – Так, сер, – відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

      – Гарної вам зими, містере Уллман.

      – Сумніваюсь, – відчужено відповів той.

      Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.

      – Бережіться тут, люде, – сказав він.

      То був Денні, хто йому відповів.

      – Так, ми будемо старатися, сер.

      Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, СКАЧАТЬ