Смарагд. Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я помщуся, – промовив уголос.

      У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички – тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.

      Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки – під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, – подумав із жахом. – Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? – заспокоїв сам себе. – Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.

      Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.

      До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…

      Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях – сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.

      – Не чекали, тату? – запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом – побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали – там на всю підлогу лежав новий килим. – Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?

      – Звідки ти взявся? – Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім – на матір.

      Маріуца заплакала вголос:

      – Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…

      Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:

      – Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, – підхопив на руки Мартину доньку. – За неї не менше дадуть.

      – Виродку! – Марта вирвала з його рук дитину.

      – Не виродку, а циганський вишкребку, – виправив Данило, не приховуючи в голосі знущання. – Жалко своє дитя віддавати, ще й у такому коханні народжене. Вилита дочка Дяка.

      – Що? – зблідла Марта і замахнулася, щоб ударити по обличчю, але він перехопив руку й так відштовхнув, що мачуха відлетіла до стіни.

      – М’яко під копицею, еге ж? «Розлюбив, так і скажи. Чи жінка до спідниці прищипнула?» – перекривляв, дивлячись просто у її розлючене обличчя.

      – Замовч! – крикнула на нього Маріуца.

СКАЧАТЬ