Смарагд. Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.

      – Воно ж у вас, циган, не як у людей, – розмірковував уголос. – Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха – це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? – скидав на Данила зацікавлений погляд. – І що тепер будеш робити – вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?

      Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.

      Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.

      Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.

      Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була – Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт – мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:

      – Розлюбив – так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?

      Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, – Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.

      – Скажи, що любиш, – домагалася Марта.

      – Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. – По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. – Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре – твій уже п’яний.

      – Набрався, як свиня, – промовила зневажливо Марта. – Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?

      – Попруть, то нам не краще буде, – повчально заперечив Дяк. – Тоді не вирвешся з дому так просто.

      – Боюсь я його… Нехай він боїться… – Марта неголосно засміялася. – Візьму і кину…

      – Не роби дурниць – нам і так добре. – У голосі Петра Петровича чулася засторога.

      – Добре? – перепитала Марта з відвертою насмішкою. – Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти – добре… Ну, нічого – я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.

      – А чого – ні за кого? – перепитав зацікавлено Дяк. – А Данило?

      – Данило? – СКАЧАТЬ