Пластик. Артем Чех

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ось що.

      Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.

      – Тобі потрібна жінка, – сказав я.

      – Що ти кажеш? – недочув старий із кімнати.

      – Нічого, – відповів я. – Кажу, що ти схуд.

      – А, ну це так, є трохи.

      «Ще образиться», – подумав я.

      Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.

      Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі – шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.

      Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які – посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.

      – Але ж як це – не обходить? – кричав я. – Це ж я написав, це мої вірші!

      І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.

      Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:

      – Воно і видно, що не вмієш.

      – Критикувати мої вірші – це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, – видавав я звідкись вичитану фразу.

      Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.

      У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, СКАЧАТЬ