Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

      Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

      Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

      Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

      – Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

      – А що?

      Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

      Село неасфальтоване!

      Але вчився і вчився!

      Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

      – Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

      – Але чому? Така спека!

      Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

      Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

      І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

      Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

      Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

      Аж тут пролунали крики з палуби:

      – Акули! Акули!

      Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

      Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!

      Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

      Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

      На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

      – Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

      – Курва мать! – вилаявся СКАЧАТЬ