Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

      Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

      В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

      І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

      Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

      Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

      Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

      Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

      Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

      Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

      Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

      Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

      Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

      Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

      Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

      Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

      Той, СКАЧАТЬ