Володар Мух. Вільям Ґолдинґ

Чтение книги онлайн.

      – А ти от непогано плаваєш.

      Ральф на спині підгріб до берега, набрав у рота води й випустив струмінь у повітря. Тоді задер підборіддя і сказав:

      – Я плаваю з п’яти років. Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?

      Раптом Роха почервонів.

      – Мій тато помер, – сказав швидко, – а мама…

      Він скинув окуляри і марно шукав, чим би їх витерти.

      – Я жив у тітоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скільки хочеш. Коли твій тато нас врятує?

      – Як тільки зможе.

      Роха випростався, стікаючи водою, і стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тільки протягле ревіння хвиль, що розбивалися об рифи.

      – Як він дізнається, що ми тут?

      Ральф розпластався у воді. Сон огортав його, наче туманний міраж, перемагаючи яскраві барви лаґуни.

      – Як він дізнається, що ми тут?

      «А так, – подумав Ральф, – а так, а так». Ревіння хвиль коло рифів відсунулося ще далі.

      – Йому скажуть в аеропорті.

      Роха похитав головою, зблиснув окулярами і подивився вниз на Ральфа.

      – Не скажуть. Ти хіба не чув, що казав пілот? Про атомну бомбу? Всі загинули.

      Ральф вибрався з води, став перед Рохою і замислився над цією новою напастю. Роха не вгавав:

      – Це ж острів, правда?

      – Я вилазив на скелю, – повільно мовив Ральф, – і гадаю, що це острів.

      – Всі загинули, – правив Роха, – а ми на острові. Ніхто не знає, де ми. Твій тато не знає, ніхто не знає.

      Губи його здригнулися, скельця окулярів затуманились.

      – Ми тут можемо залишитися до смерті.

      Від цих слів спека неначе виросла, набравши загрозливої ваги, лаґуна наступала на них сліпучим блиском.

      – Піду по одежу, – промимрив Ральф, – отуди.

      Побіг по піску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув ґранітову плиту, знайшов свій розкиданий одяг. Знов надягти сіру сорочку виявилося навдивовижу приємно. Тоді він виліз на гребінь плити і сів на вигідний стовбур у зеленому затінку. Туди ж приволікся Роха зі своїм одягом під пахвою. Обережно опустився лицем до лаґуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливі зайчики. Він знову заговорив:

      – Треба розшукати решту. Треба щось робити.

      Ральф мовчав. Тут був кораловий острів. Заховавшись від сонця, легковажачи невтішними словами Рохи, він приємно замріявся. Роха наполягав:

      – Скільки нас тут?

      Ральф підійшов і став коло Рохи.

      – Не знаю.

      У спекотній імлі то тут, то там вітрець здіймав баранці на водяній гладіні. Часом, коли вітрець досягав ґранітової плити, пальмові крони перешіптувались і плями тьмяного сонячного світла ковзали по тілах хлопчиків або літали, СКАЧАТЬ